Розділ 5. Ера позитивізму: фарватер і бічні течії

покладе кінець комфортному спокою науковців, подавши сигнал до мо­дерністських змін в історіографії, про що піде мова в наступному розділі.

Магніт телеології:

великі національні історії

На другу половину XIX - початок XX ст., окрім появи галузевої істо­ріографії, припадає також нова, пост-романтична хвиля «великих націо­нальних історій». Зазвичай це тяжкі для читання багатотомні праці, солід­но опоряджені увагою до факту й де­талей та свідомо позбавлені того, що позитивісти зневажливо називали «літературщиною». Ці праці було зо­середжено передусім на політичній історії (так званих «великих фак­тах»), і лише її оповідали як безпере­рвний ланцюг подій, тоді як «част­кові» історії (економіка, соціяльні групи, релігія, культура) впліталися в оповідь пунктирно, і то переважно лише стосовно періодів відносної політичної стабільності, коли перебіг подій немовби уповільнювався. Якщо ж ідеться про спосіб пояснення істо­рії, то в «технічних деталях» він спи­рався на канони, свого часу запропо­новані романтичним історіописанням. Зокрема, описувану націю ото­тожнювали з якимось «славним» на­родом минулого, а його буття на ніби­то питомій території тлумачили як засвідчене у неперервній тяглості від найдавніших часів до сьогодення; підкреслювали культурні чи полі­тичні переваги над сусідами; констру­ювали образ «зовнішнього ворога», боротьба з яким загрожувала нації, а водночас її злютовувала. Разом із тим до узаконених романтиками «тех­нічних деталей» долучали вплетену в оповідь позитивістську ідею закономірності саме такого, а не інакшого перебігу історії. Це надавало всій конструкції телеологічного (від грець­кого telos - кінець, мета), себто цілепокладального характеру: буття нації поставало як неуникненна реалізація наперед визначеної мети. Телеологія, за словами Райнгарта Козелека на адресу однієї з таких праць - історії Німеччини Гайнриха фон Трайчке, «на­че магніт, впорядковувала й надавала єдиної спрямованості огромові доку­ментальних свідчень», представлених аби переконати, що «все сталося так/ як мало статися».

Що ж до спонук творення «націо­нальних історій», то авторами керувало притаманне позитивістській добі утилітарне гасло «органічної праці» на благо власного народу, яке! витіснило властиві Романтизмові очікування культурних «відроджень» та «пробуджень», себто наперед виходив обов'язок патріота і громадянина. Михайло Грушевський в «Автобіографії» І906 р. скаже про це отак:

Написання суцільної історії Украї­ни... стало моєю задушевною гад­кою, до певної міри питанням честі своєї і свого покоління.

Попри локальні акценти та деякі відмінності, окреслена повище схема є в цілому подібною для багатьох «на­ціональних історій», зокрема згаданої

[176]

Магніт телеології: великі національні історії

вже чотиритомної історії Польщі Юзефа Шуйського (1862-1866 pp.); дове­деної до 1775 р. російської історії в 29 томах Серґея Соловйова; чотиритомної історії Австрії Альфонса Губера (1885-1892 pp.); п'ятитомних історій Німеч­чини Гайнриха фон Трайчке (1879-1894 pp.) та Карла Лямпрехта (1891-1900 pp.); восьмитомної історії Угор­щини за редакції Шандора Силадьї (1896 p.); десятитомної історії Франції від римських часів до кінця XVIII ст. за редакції та за участи Ернеста Лявіса (1900-1912 pp.), що стала символом «республіканських традицій» і зіграла величезну роль у розвитку політичної ідентичності французів тощо. Для Ук­раїни таким opus magnum, великим твором, стали 10 томів «Історії України-Руси» Михайла Грушевського, до­веденої до кінця 1650-х pp. (її написан­ня, перерване Першою світовою вій­ною та революцією, розтяглося від 1898 аж до 1936 p.).

Жанр усеохопного опису не вкла­дався у вже згадане фахове «дроблен­ня» історіографії, та й засадничо супе­речив позитивістській вимозі повної

відсторонености («об’єктивності») історика вже бодай тому, що його на­дихали патріотичні аспірації. Проте авторами великих національних істо­рій виступали найвидатніші та найблискучіші науковці того чи того на­роду, які, кожен у свій спосіб, намага­лися уникнути обох пасток - і поверховості, й оцінкового суб'єктивізму (тим-то їхні тексти являють собою напрочуд вдячну для сучасного до­слідника інтелектуальної історії суміш ідей, методологій і концепцій). Але ж «народ», якому належало «служити історією», не становив доступного дисциплінованому позитивному ви­вченню «факту» - отже, такий «на­род» належало сконструювати з фак­тів доступних. Тим часом романтична історіографія, хоч би як кепкували з неї історики-позитивісти, вже запро­понувала свої моделі специфіки «ду­ху» певних націй, і власне від неї відштовхувалися творці національних наративів постромантичної доби. Тому над їхніми текстами нависає дві мало сумісні парадигми історії: романтична ідея унікального «духу» власної нації та просвітницько-позитивістська «ре-

[177]