Розділ 5. Ера позитивізму: фарватер і бічні течії

такий спосіб мислення, варто згадати вкрай негативну оцінку поширення маг­дебурзького права в Україні. Ідея його чужорідности та шкідливості для укра­їнських міст, розвинута в перших ґрун­товних працях над цією тематикою, що належать київським професорам Михай­лові Владимирському-Буданову («Немецкое право в Польше u Литве», 1868 р.) та Володимиру Антоновичу («Исследования о городах Юго-Западной России (по актам 1432-1798г.)», 1870р.), була, з одного боку, інспірована слов'яно­фільським переконанням в «органіч­ності» давньоруського «общинного ук­ладу», буцімто на українських теренах зруйнованого експансією західних соціяльних практик, а з другого - пев­ністю, як це іронічно назвав польський історик Анджей Янечек, щодо «давньо­руських досконалостей» - вічових прак­тик давньоруських міст, форм народоп­равства тощо. Власне таку тезу розвиває в «Історії України-Руси» й Михайло Грушевський. На його думку, причиною занепаду нібито розвинутого міського життя у Київській Русі та взагалі «в Слов'янщині», став німецький тип місь­кого самоврядування, який витіснив «старі земські відносини», перетворивши справжню «самоуправу» на «нужден­ну пародію самоуправи»:

Магдебурське право, одержане головнійшими українськими містами ще в XIV в., розривало той ор­ганічний зв'язок, що зв'язував в давній Руси город з землею... [...] Розбивши старий, свійський устрій, новий - накинений - вироджувався в анормальні форми. Польсько-жидівське місто, з його никлим життям, пародією торгівлі й про­мислу, - на місці колишнього інтен­сивного міського життя руських часів - було одним з найбільш ха­рактеристичних дарів «культурної місії» Польщі на Руси.

Прикметне й те, що коли Антонович ставить магдебурзьким містам на карб головним чином занепад «общинного укладу», то Грушевський виопуклює їхній «німецький» характер, ба більше, в його тексті «польське» часто-густо вис­тупає як синонім «німецького» (наприк­лад, у вислові «елементів польських, німецьких, одне слово католицьких»). Цей пасаж звучить вельми прикметно: як відомо, російські слов'янофіли не надто полюбляли поляків, вважаючи їх «несправжніми» слов'янами.

[172]

Слов'янофіли-позитивісти й «німецькі історики» в опозиції до позитивізму

Така позиція не дивує. Адже помір­кована слов'янофільська орієнтація була притаманна більшості профе­сорів Alma Mater Грушевського Університету Св. Володимира, зокре­ма професорам, які репрезентували так звану Київську документальну школу, що з неї Грушевський виріс як історик. Ідеться не так про «тверду іде­ологію», як про розмитий слов'янофільський сентимент, якому щедро віддали данину ті російські історики другої половини XIX ст., котрі виви­щували історію «народу» над історією держави. Сам Грушевський у «Споми-нах», написаних у 1920-х pp., завва­жує, що гасло слов'янського братер­ства захопило його ще в гімназії («ви­ростало до чогось подібного до релігії і будило в мені емоції, подібні до релі­гійних»), а 1920 р., у відомій політичній брошурі «Борітеся - поборе­те», називає себе вихованцем ідеології слов'янофільського Кирило-Методіївського братства.

* * *

Специфіка типу осмислення історії у Німеччині, де позитивістська концеп­ція практично не прижилася (і звідки, як ми далі побачимо, розпочнеться «антипозитивістський бунт»), особливо виразно постає в працях представників малонімецької школи. Зокрема, з гост­рою критикою позитивістського погля­ду на історію виступив уже згадуваний у попередньому розділі берлінський професор Йоган Ґустав Дройзен (1808— 1884). У низці праць, особливо у виданій 1868 р. книжці «Historik. Vorlesun­gen über Enzyklopädie und Methodologie der Geschichte» («Теорія історії. Лекції із загальної системи та методології історії»), Дройзен, визначаючи історію як «науку про дух» (Geistwissenschaft) з притаманними лише їй цілями, мето­дом і предметом, категорично запере­чує намагання позитивістів ототожни­ти історичне пізнання з природничим знанням, викидаючи «за борт свободу волі в історії». За його висловом, пози­тивісти представляють

[...н]айшкідливішу з усіх течій, матеріялістично-радикальну, яка на­магається перетворити історію та моральність, філософію та Бога в клітинний організм із обміном ре­човин, уподібнюючи себе до пихато­го природознавства.

За Дройзеном, історичне пізнання відбувається через акт «розуміння» (Verstehen) і «пояснення» (Erklären), бо самі по собі події минулого «без оповідача, котрий змусить їх заговори­ти, німі». В такий спосіб «оповідач» (історик) стає центральною постаттю пізнання, позаяк власне він дає своїм читачам можливість заново пережити події, обравши відповідну форму їх представлення.

Проти позитивістської ідеї прогресу спрямована й праця учня Ранке, про­фесора Базельського університету Якоба Буркгардта (1818-1897) «Weltge­schichtliche Betrachtungen» («Роздуми про всесвітню історію»), видана 1905 р. як запис його університетських лекцій. Називаючи ідею прогресу «утопією», науковець не менш рипуче заперечує і присутність певних закономірностей в історичному бутті. На його думку,

[173]