Розділ 5. Ера позитивізму: фарватер і бічні течії

малися не як самодостатні, а як піра­мідально підпорядковані «головній» історії — політичній (згодом Люсьєн Февр іронічно назве таку ієрархію креденси з верхніми та нижніми шух­лядами, а Марк Блок уподібнить «шку­тильганню від одного королювання до другого»).

Своєрідним підсумком «страти­фікації історії», як її сприймали в XIX ст., стала книжка «Introduction aux études historiques» («Вступ до історич­них студій»), що побачила світ у Па­рижі 1897 року. її авторами були фран­цузькі метри позитивізму (тут його називали «методичною школою») - директор Національного архіву Фран­ції Шарль-Віктор Лянґлуа (1863-1929) та його співробітник Шарль Сеньобос (1854-1942). У праці узагальнено курс методології історії, що його обидва автори читали студен­там Сорбони, зокрема описано рубри­кацію історії («групування історичних фактів») на засадах єдности часу, місця та «природи», себто змісту. Цей критерій - наголошений як особливо важливий — охоплює шість класифі­каційних елементів: «матеріальні об­ставини» (історико-географічні та де­мографічні чинники); підвалини ду­ховної культури (мова, релігія, мисте­цтво, наука); «матеріяльні звичаї» (набутки матеріяльної цивілізації); «еко­номічні звичаї» (виробництво й тор­гівля); соціяльні інститути (соціяльні класи та родина); публічні інститути (державні інституції, правнича систе­ма). Розділена в такий спосіб на склад­ники, історія вперше поставала як пев­на цілість, що функціонує завдяки взаємодії різних «рівнів» буття (у XX ст. такий спосіб осмислення минулого дістане розвиток у черговій поясню­вальній схемі - структуралізмі; прик­метно, що структуралістські принци­пи найвиразніше втілено у працях французьких істориків, як-от Фернан Бродель та ін., до чого ми ще поверне­мося).

Наслідком «дроблення» історії стало формування дисциплінарних структур історичної науки, почасти чинних до сьогодні — як і сам образ «академічного історика», заанґажованого у діяльність наукових установ й осередків. Організація наукової й освітньої галузей стає водночас і ригористичною, і всеохопною. Нау­кові дослідження остаточно підпо­рядковуються обов'язковим для всіх «членів цеху» правилам; відбувається регулярний обмін інформацією; ок­реслюються на міжнародному рівні проблеми, що їх уважають за пріори­тетні; уніфікуються процедури ака­демічних атестацій, себто захисту на­укових ступенів. Врешті, вперше за­являють про себе різноманітні «шко­ли», що зазвичай несуть на собі відби­ток «національної» специфіки (як, наприклад, малонімецька, що до неї належали учні та послідовники Лєопольда фон Ранке, французька «мето­дична», російська історико-юридична) або ідеологічного забарвлення (як польська ліберальна у Варшаві та польська консервативна в Кракові). Описуючи минуле, кожна з цих «шкіл» удавалася до різних стратегій пояснення, надаючи історії різних смислів.

[170]

Слов'янофіли-позитивісти й «німецькі історики» в опозиції до позитивізму

Слов 'янофіли–позитивісти

й «німецькі історики»

в опозиції до позитивізму

Тут не місце детально розглядати (численні наукові школи, що виокре­милися в європейському історіопи­санні останньої третини XIX ст., тож обмежуся двома прикладами. Один із них безпосередньо пов'язаний з тлу­маченням українського минулого, а другому судилося стати зародком антипозитивістської опозиції, про яку мова піде в наступному розділі. Спер­шу, отже, про специфічне забарвлення, що його набули під впливом пози­тивізму праці російських слов'яно­філів, присвячені історії широко витлумаченого права - держави, соціяльного устрою, правничої культури, владних органів, законодавчих систем тощо. В специфіці цих феноменів від­тепер шукали не метафізичного «сло­в'янського духу», як це робили слов'янофіли-романтики, а причинно зу­мовлені «закони». За рішучим висло­вом одного з найпомітніших істориків цього напряму, професора Київського, відтак Одеського та Варшавського (університетів Федора Леонтовича (1833-1910), історико-правничою на­укою повинен керувати «закон ор­ганічного розвитку народного життя із власних творчих сил та елементів» - життя, що «має на всіх щаблях розвит­ку такий же жорстко органічний ха­рактер цілості та єдности, що й життя організмів фізичних». У підручнику «История русского права. Введение» (1892 р.) завдання історика Леонтович визначає отак:

Від історії ми вимагаємо не тільки обробки сирого матеріалу, але, го­ловним чином, розкриття законів розвитку людських суспільств... Зав­дання історії не може обмежуватися тільки збиранням і опрацюванням історичних даних; вона йде далі, прагне до з'ясування законів розвит­ку історичного співжиття людей.

Історики, зосереджені на вивченні слов'янських політичних і соціяльних інститутів, отримували в такий спосіб могутню зброю: згаданий Леонтовичем «сирий матеріял» можна було скоорди­нувати із «законами розвитку», себто перетворити на «об'єктивне» потверд­ження слов'янських переваг над «зіпсо­ваним» Заходом. Серед численних до­слідницьких сюжетів, що ілюструють

[171]