Розділ 5. Ера позитивізму: фарватер і бічні течії

ропою» перетворюється на її найви­разнішу прикмету - те, що за окрес­ленням Липинського є

...суттю України, її душею, даною їй в день її народин од Бога, історичним покликанням, символом і ознакою її національної індивідуальності.

Врешті, під виразним впливом ідей Ратцеля перебував і творець зна­менитої концепції «Великого кордо­ну» (Great Frontier), американський історик Фредерик Джексон Тернер, який у статті «The Significance of the Frontier in American History» («Зна­чення фронтиру в американській іс­торії», 1893 p.) уперше висунув тезу про зумовленість індивідуалістичної специфіки американського суспіль­ства відкритими просторами Дикого Заходу. Цій ідеї судилося довге жит­тя. Популярні в Сполучених Штатах « фронтир-студії » Тернерових послі­довників переросли після Другої світової війни у міжнародний напрям компаративного вивчення «погранич» (borderlands) - зон, де в «при­кордонному взаємообміні» стикають­ся та взаємно пристосовуються різні культури. Мірою розширення проб­лематики погранич стала також оче­видною «пористість» імперських кор­донів, що руйнувало доти панівний в історіографії образ імперії як герме­тично закритої держави, яка з метро­полії контролює всіх і все. Це дало поштовх до виокремлення в студіях над імперіями практично самос­тійного напряму, що спеціалізується на дослідженні «внутрішніх кор­донів» їхнього простору – стосунків центру з прикордонними зонами, взаємин влади з елітами й народами околиць, механізмів інтеграції око­лиць до структур імперії тощо. На сьогодні одним з найавторитетніших часописів, де точаться міжнародні дискусії довкола згаданих сюжетів, є базований у Казані квартальник «Ab imperio» («Від імперії»).

До України, хоча й не виокремлюючи її зі степового простору російського Півдня, концепцію фронтиру вперше застосував 1964 р. американський історик Вільям Мак-Ніл у праці «Europe's Steppe Frontier, 1500-1800» («Европейський степовий фронтир, 1500-1800»). Це збіглося в часі з відживлен­ням міжвоєнної візи України як прос­тору «між Сходом і Заходом»: вперше до цього сюжету звернувся Іван Лисяк-Рудницький у доповіді на Слов'янсько­му історичному конгресі 1963 p., дещо пізніше опублікованій як стаття «Ук­раїна між Сходом і Заходом». Прикмет­но, що для підкріплення своїх мірку­вань автор звернувся до концепції Тернера, називаючи американський Дикий Захід «відповідником українського Ди­кого Поля».

Врешті, поява в «Записках Наукового Товариства імені Шевченка» (1991 р.) статті Ярослава Дашкевича «Україна на межі між Сходом і Заходом (XIV-XVIII ст.)» остаточно спопуляризува­ла ідею України як території, якою проходив рухливий Великий Кордон взаємодії між західною та східною ци­вілізаціями. На сьогодні, щоправда, існують радше декларації солідарності з цим поглядом, ніж конкретні до­слідження. Як виняток можна згадати

[168]

«Дроблення історії» на субдисципліни та школи

щойно видану збірку студій Володи­мира Маслійчука «Провінція на перех­ресті культур. Дослідження історії Слобідської України XVII—XIX ст.» (2007 p.), де за концептуальне підґрунтя аналізу взято «прикордонність» Слобожанщини і щодо російського імперського центру, і щодо Гетьмана­ту. Варто також додати, що у вивченні мінливости кордонів та їхньої прозорості для культурних дифузій вбачає шанс оновлення української історич­ної науки американський історик Марк фон Гаґен, коли пише про це в статті 1995 p. «Does Ukraine Have а history?» («Чи має Україна істо­рію?») так:

Те, що вважали за «слабкість» ук­раїнської історії або за її «вади» порівняно з уявними стандартами європейських держав на кшталт Франції й Англії, має бути пере­творене на «силу» нової історіо­графії. Власне мінливість кор­донів, взаємопроникність культур, історично багатокультурне суспіль­ство може зробити українську І історію дуже «модерним» полем дослідження.

«Дроблення історії»

на субдисципліни та школи

Повертаючись до історичної науки середини - другої половини XIX ст., слід відзначити таку новацію, як не­бачений доти розквіт «індустрії знан­ня», коли дослідницькі тексти почали продукувати в дуже великій кіль­кості, крім того, скрізь виникали агенції з їх розповсюдження і пропагування - спеціалізовані видавни­цтва та наукові часописи. Зокрема, на другу половину XIX ст. припадає за­снування головних національних періодиків науково-історичного про­філю: з 1859 p. у Німеччині виходить журнал «Historische Zeitschrift», з 1876 p. у Франції — «Revue historique», 1884 p. в Італії - «Rivista storica italiana», 1886 p. в Англії - «English Historical Review», з 1887 p. в Польщі – «Kwar­talnik historyczny» (започаткований у Львові, пізніше перенесений до Кра­кова), з 1895 р. в Чехії - «Cesky casopis historicity». Водночас з'являються часописи історичного профілю й в Україні: 1879 р. - «Чтения в Историческом Обществе Нестора-летописца», 1882 р. - «Киевская старина», 1892 р. - «Записки Наукового Товари­ства імені Шевченка». Тоді ж уперше починають скликати конгреси істо­риків окремих країн: в 1879 p. у Неа­полі італійських, 1880 p. у Кракові поль­ських, 1893 p. у Мюнхені німецьких тощо.

Водночас уперше історія починає «дробитися» на спеціалізовані напря­ми. Від характерного для романтичної доби зацікавлення «політичною істо­рією», себто започаткованою ще в XVII cт. історією держави й права, більш-менш із середини XIX ст. почи­нають відбруньковуватися «часткові історії» — економічні та соціяльні студії, історія інституцій, біографістика, історія культури, військова історія тощо. Утім, запозичене з природничих знань уявлення про цілість науки як такої далося взнаки й тут. Новонаро­джені дисциплінарні відгалуження сприй-

[169]