Розділ 5. Ера позитивізму: фарватер і бічні течії

леними темами радянських істо­риків стали аналіз виробничих від­носин і становища пригноблених кла­сів, політика держави щодо класів, революції, народні повстання, соціяльно-політичні концепції, вреш­ті - міжнародні взаємини, теж роз­глядувані здебільшого через призму класової боротьби (а разом із тим через призму російської великодержавности).

Сприяла цьому й реорганізація нау­ки - зі створенням впродовж першої по­ловини 1930-х жорсткої централізованої структури інститутів Академії наук, не менш централізованої системи прису­дження наукових ступенів і фактичної цензури наукових текстів вченими рада­ми відповідних інститутів (а що перео-чила би вчена рада, то допильновувало око фахового цензора, адже без офі­ційного цензурного штемпеля годі було сподіватися надрукувати будь-яку пра­цю). За хрущовської «відлиги» 1960-х, коли ідеологічний тиск дещо послабшав, класовий акцент «єдино вірної маркси­стсько-ленінської методології» почав і собі поступово м'якшати, проте аж до падіння наприкінці 1980-х партійного контролю над наукою зберігав роль до­конечної догми, ототожнюваної з «істо­ричним матеріялізмом». Ось, для при­кладу, прикінцеві тези статті про істо­ричний матеріялізм («науку про найзагальніші закони і рушійні сили суспіль­ного розвитку») в уже цитованому «Філософському словнику» 1973 p.:

Характерною рисою історичного ма­теріалізму є партійність, оскільки він розглядає будь-які соціальні явища з точки зору інтересів револю­ційного пролетаріату. [...] Історич­ний матеріалізм органічно пов'яза­ний з практикою визвольної бороть­би робітничого класу, соціалістично­го і комуністичного будівництва. [...] Завдяки своєму творчому характе­рові він є керівництвом до дії для марксистсько-ленінських партій, для трудящих усього світу. Гран­діозні завдання, що стоять нині пе­ред усіма революційними силами су­часності, можна правильно розв'яза­ти лише за умови вірності основним принципам марксистсько-ленінської суспільної науки, історичного ма­теріалізму.

Як з'єднати миготливі «фактик культурно-географічний детермінізм тоді й тепер

Окрім «історичного матеріялізму», помітним доповненням матеріялістичних пояснювальних схем минулого стала сформульована перед серединою XIX ст. німецьким географом Карлом фон Ритером (1779-1859) ідея геог­рафічного детермінізму в історії, що її викладено в масштабній дев'ятнадцятитомній праці «Die Erdkunde іт Verhäkniss zur Natur und zur Geschichte des Menschen» («Географія у зв'язках зі природою та історією людства», 1822-1859 pp.). В останній чверті XIX ст. цю ідею активно розвинув засновник по­літичної географії Фридрих Вільгельм Ратцель (1844-1904), автор, середі іншого, двотомної монографії «Anthropogeographie» («Антропогеографія», 1882-1891 pp.) та книжки «Politische Geographie» («Політична географія», 1897 p.). Думку про вплив клімату та

[166]

Як з'єднати миготливі «факти»..

природного середовища на людські «звичаї» і «дух» висловлювали ще у XVIII ст., як уже згадувалося, Мон­теск'є та Гердер, однак лише фон Ритер і Ратцель надали їй системної стрункості, пов'язавши те, що Ратцель називав «органічною», або «біологіч­ною» сутністю держави, з так званою «природною територією» певного на­роду. За Ратцелем, просторові (географічні) характеристики належать до переліку проблем, котрими має опіку­ватися історична наука Адже, для прикладу, опозиція «Европа-Азія», сформульована ще Геродотом, фактич­но містить не географічне, а культур­но-історичне протиставлення. Пере­дусім географічне розташування виз­начає і специфіку кожної держави, а її успішність зумовлено здатністю прис­тосуватися до довкілля, тоді як неа­декватний або затісний «життєвий простір» (Lebensraum) перешкоджає динамічному розвиткові певного наро­ду (згодом ідея «надто вузького», за висловом Гітлера, Lebensraum'y ні­мецької нації ляже в основу експан­сіоністських марень нацистів).

Данину географічному детермі­нізмові віддало багато істориків кінця XIX - початку XX століття. Наприк­лад, фатальною розбіжністю між «органічною» (західно орієнтованою) те­риторією та просуванням на Схід пояс­нювали крах польської держави істори­ки Краківської школи. Російські істо­рики Серґей Соловйов та Василій Ключевський вважали «фатумом» ро­сійської історії аморфні величезні прос­тори, на яких точилася споконвічна бо­ротьба «лісу» зі «степом». У 1920-х pp. ідея географічного детермінізму - вже в іпостасі геокультурної концепції — ля­же в основу сформульованої російськи­ми інтелектуалами-еміґрантами євра­зійської доктрини, яка пояснює зна­чущість, могутність та «особливий шлях» Росії-Евразії перемішуванням на одній і тій самій території азійського та слов'янського (європейського) фер­ментів.

Українська історіографія теж не оминула звинувачень на адресу «фа­тальної географії». Скажімо, Михайло Грушевський, резюмуючи у «Вступ­них замітках» до 1-го тому «Історії України-Руси» (1898 р.) свій огляд тери­торії розселення українців, зусібіч відкритої на агресію сусідів, пише:

Географічні прикмети краю і дані ними відносини сусідства фатально налягли на всю політичну долю ук­раїнського народу і тяжко відбилися на його культурнім і національнім життю. В багатій святими, благород­ними, навіть блискучими часом по­ривами, але сумній своїм реальним змістом історичній спадщині, яку тисячоліття історичного життя пе­редало сучасним поколінням, ук­раїнська територія багато завинила.

Натомість упродовж 1920-х, як і в щойно згаданій євразійській концеп­ції, українську «фатальну географію» було почасти реабілітовано. В працях Степана Рудницького й Вячеслава Липинського, що стали точкою відліку нині вже тривіяльного сприйняття Ук­раїни як простору «між Сходом і Захо­дом», географічне розташування Ук­раїни «на битім шляху між Азією і Ев-

[167]