Розділ 5. Ера позитивізму: фарватер і бічні течії

формації до формації, на думку фунда­торів марксизму, є наслідком нагро­мадження суперечностей між динаміч­ними продуктивними силами та заста­рілими виробничими відносинами, що, власне, й зумовлює «рух історії», себто неуникненне й закономірне ви­тіснення попередніх устроєвих фор­мацій новими. В суспільній площині це реалізується у формі класових су­перечностей - боротьби експлуатова­них із експлуататорами. Своєю чер­гою, згадані перетворення/переходи тягнуть за собою зміни в типі владних інституцій, політиці, законах, ідео­логіях, культурі, моралі, способі життя й мисленні - словом, у всьому тому, що Маркс називав «надбудовою» над економічним «базисом»:

Спосіб виробництва матеріяльного життя зумовлює суспільний, полі­тичний, духовний процеси взагалі; не свідомість людей визначає їхнє буття, а, навпаки, їхнє суспільне буття визначає їхню свідомість.

Ця думка є стрижнем матеріялістичної ідеї історії, і в такому сенсі вона зберігає в очах західних істориків-марксистів свою етстемологічну вар­тість до сьогодні. Втім, академічні історики другої половини XIX — по­чатку XX ст., марксистськими ідеями ще не зачаровані, вважали їх за хибну, а з огляду на агресивний ідеологічний компонент - навіть шкідливу версію позитивізму. Натомість Велика деп­ресія 1929-1933 pp. і супутня їй криза західних суспільств по-своєму «актуа­лізували» Марксові прогнози й істот­но підсилили інтерес до матеріялістичної ідеї історії. Однак теоретико-філософський аспект марксизму завж­ди мав чимало опонентів. У цьому кон­тексті вельми проникливим видається міркування німецького філософа Карла Ясперса (1883—1969), висловлене в його відомій книжці «Vom Ursprung und Ziel der Geschichte» («Про сенс і ме­ту історії», 1949 p.):

Науковий марксизм дав надзвичайно продуктивний метод пізнання, проте як абсолютизоване тотальне вчення в царині філософії історії та соціології він перетворився на помилку, що її можна науково довести, - на світо­гляд, керований фантазіями.

Інакша доля судилася поглядам Маркса й Енгельса на історію в Ра­дянському Союзі, де марксистська те­орія суспільства, за висловом одного з сучасних дослідників, «змінилася до невпізнання - аж до того, щоб стати за­собом індоктринадії й дисциплінуван­ня членів партії та громадян». Саме та­кої метаморфози зазнав марксизм лєнінсько-сталінського зразка, спроще­ний у своєму пояснювальному кон­цепті до схеми, за якою кожен феномен минулого має «класову сутність», тому головною рушійною силою історії є бо­ротьба класів, що, відповідно, детер­мінує всі сфери життя - політику, еко­номіку, ідеологію, культуру тощо. Центральною ж подією у бутті кожно­го народу є найвища точка міжкласового антагонізму - «пролетарська ре­волюція», коли революційне насиль­ство набуває закономірного, а тому мо­рально виправданого характеру. З цьо­го логічно випливали критерії оцінок,

[164]

Як з'єднати миготливі «факти»...

симпатій і антипатій, а сама система пріоритетів, відповідно до якої всі яви­ща та події належало розглядати з перспективи їхньої корисности/шкідливости для «гноблених класів», діста­ла назву «партійного принципу» в істо­ріописанні. Такий канон набув статусу абсолютно обов'язкового після виходу в світ у 1938 р. т. зв. «Короткого курсу» («История Всесоюзной Коммунистической партии (большевиков). Кратний курс».) Автором книжки значився «геній людства» Йосиф Сталін, хоча насправді, як свідчать нещодавні дослідження, її готував зібраний за ухва­лою Політбюро ЦК ВКП(б) анонімний колектив істориків. Видавана бага­томільйонними накладами, з якими могли би конкурувати, за іронічним висловом Лєшка Колаковського, «хіба що західні видання Біблії», ця праця мала навчити — на прикладі історії партії — «правильного» розуміння істо­рії як невпинної боротьби класів та як засобу прогнозувати майбутнє:

[...Р]озуміння внутрішнього зв'язку поміж явищами, передбачення пли­ну явищ та розпізнання не тільки того, як і в якому напрямі розвива­ються явища тепер, але й того, як і в якому напрямі вони мусять розви­ватися у майбутньому.

У такий спосіб історіографія пере­творювалася на знаряддя тоталітарної системи, чому сприяли регулярні кад­рові «чистки» та репресії інакодумців, а одиноким критерієм «науковості» надовго стало вміння історика відна­ходити «класову сутність» і «класові передумови» кожного явища та події, бо й саме історіописання мало стано­вити, згідно зі Сталіновою тезою, «на­уковий історичний фронт». Як слуш­но завважив Николай Копосов,

[г]оловним завданням історика-марк­систа, хоч би яку епоху та країну він брався вивчати, було довести, що там існував певний суспільний лад (рабовласницький, феодальний чи капіталістичний), притаманні йому класи і класові суперечності, а далі пояснити всі основні події політич­ної та культурної історії цього сус­пільства класовою боротьбою. Улюб-

[165]