Розділ 5. Ера позитивізму: фарватер і бічні течії

кваліфікує це як доконечний принцип роботи історика:

У світі духу, подібно до світу фізич­ного, немає нічого нерегулярного, нічого неприродного, нічого диво­вижного. Скрізь панує порядок, си­метрія, закон. [...] Завдання істори­ка... - показати, що рух народів відбувається цілком закономірно та, як усякий інший розвиток, зале­жить винятково від того, що йому передувало. Хто нездатен піднести­ся до такого погляду на історію, той не є істориком.

У Польщі, де позитивізм ентузіястично привітали історики Варшавсь­кої (так званої «оптимістичної») шко­ли, не менш рішуче звучить заклик Владислава Смоленського, сформульо­ваний у методологічній праці «Szkoly historyczne w Polsce (Główne kierunki poglądów na przeszłość)» («Історичні школи в Польщі (Головні напрями поглядів на минуле)», 1892 p.):

Завданням науки є відкриття за­конів, що керують явищами. Нау­ковцем є лише той, хто шукає свої закони або нагромаджує матеріял для їх відкриття.

Позитивізм здобув також чимало адептів у Франції. Одним із найпо­мітніших прибічників соціяльно-історичного детермінізму був авторитет­ний історик консервативних переко­нань Іполіт Адольф Тен (1828-1893), автор п'ятитомної праці «Les origines de la France contemporaine» («Початки . сучасної Франції», 1875-1893 pp.) де, зокрема, він переосмислював романтичну концепцію Великої Французь­кої революції, про яку оповідалося ви­ще. В очах позитивіста й консерватора Тена вона втрачала ореол пориву до свободи - навпаки, відштовхуючись від «фактів», історик виопуклював на­сильство, терор і некеровану агресію революціонерів, називаючи їх «по­кидьками всіх класів, звірами й зло­чинцями». Відомому постулатові Тена («Коли зібрано факти - шукаймо при­чини») суголосні погляди одного з чільних французьких позитивістів, Нюма Дені Фюстеля де Кулянжа (1830- 1889), автора, серед іншого, монументальної «Історії політичних інституцій старої Франції» в 6 томах («Histoire des institutions politiques de l'ancienne France», 1874-1892 pp.). Ha переконання Фюстеля де Кулянжа, «найліпшим поміж істориків є істо­рик, який тримається найближче до текстів, який їх інтерпретує найбезсторонніше, який пише й думає лише згідно з ними». Це дозволить йому гор­до сказати те, що науковець казав про себе самого: «Говорю не я, але гово­рить моїми устами історія».

Водночас, оскільки наголошувано було на відстороненості («об'єктив­ності») науковця, ототожнюваній з неупередженістю природодослідника, дещо збляк такий гордовитий прапор романтичного історіописання, як «суд історії». Адже на чільне місце висувалася не оцінка минулого, а йо­го «об'єктивна», буцімто незалежна від історика суть. У підсумку відмова від оцінкових суджень призвела до того, що історія почала сприйматися як опис зовнішніх подій, а не думки, з

[162]

Як з'єднати миготливі «фактик марксизм і його видозміна у «марсистсько-ленінській

яких ці події поставали, і власне в цьому — з сьогоднішніх позицій — вба­чається найбільша методологічна слабкість позитивістської історіографії, котра прекрасно фіксує та рахує, але «не вміє пояснювати». Утім, це не слід сприймати буквально - жодному історикові не вдалося досягнути такої стерильності, повністю заховавши себе за лаштунки власного тексту. В пізнього Михайла Грушевського, що замолоду, як уже згадувалося, пережив тяжкі моральні сумніви з приво­ду можливости/неможливости дава­ти власну оцінку вчинкам своїх ге­роїв, натрапляємо вже на цілком «мо­дерністську» вимогу, згодом сформульовану Марком Блоком: «не суди­ти, а розуміти». Наприклад, іронічно прокоментувавши спір Костомарова з Карповим щодо «неморальності» по­ведінки Богдана Хмельницького, який одразу після Переяслава, в лю­тому 1654 p., запевняв султана, бу­цімто залишається його вірним васа­лом, Грушевський в «Історії України-Руси» пише:

Се, розуміється, не була зовсім чис­та політична гра - але звичайна в політиці, відколи існує політика; піднімати тут мову про її мораль­ність чи неморальність цілком недо­речно. Як можна судити українсь­ких політиків 1654 року за те, що вони в хвилі, коли московські «дільці» звичним і акуратним рухом накинули їм на шию хорошу москов­ську удавку, конвульсивно задриґа­ли ногами, силкуючись на щось опертись і не повиснути в повітрі - навіть з небезпекою розійтися з чи­ном присяги, котрий вичитав їм з московської печатної книги ка­занський архімандрит? Та сей не на­ше діло: читати їм мораль; нам тре­ба передусім зрозуміти ситуацію і в зв'язку з нею діло, що було її витво­ром [курсив мій. - Н. Я.].

Як з'єднати миготливі «факти»:

марксизм і його видозміна

у «марксистсько-ленінській методології»

Віру в регулярну, пізнаванну скеро­ваність руху історії, а отже - й у мож­ливість на підставі минулого передба­чити майбутнє, найвиразніше задекла­рувала концепція історії, сформульо­вана в низці праць видатного німець­кого політичного філософа й еко­номіста Карла Маркса (1818-1883) та систематизована його однодумцем Фридрихом Енгельсом (1820-1895). Пізніше цю концепцію назвуть «істо­ричним матеріалізмом». На Марксове переконання, вирішальним чинником, який спрямовує суспільний розвиток, є спосіб здобувати засоби до життя, що його визначають «продуктивні сили» (люди і знаряддя їхньої праці) та «ви­робничі відносини» (специфіка роз­поділу і споживання матеріяльних благ у суспільствах, де здійснюється саме виробництво). Виробничі відно­сини, розвиваючись, еволюціонують у п'яти основних типах суспільного уст­рою, або суспільно-економічних фор­маціях: т. зв. первіснообщинній, рабо­власницькій, феодальній, капіталіс­тичній і комуністичній, що настане в майбутньому, коли людина, звільнив­шись від економічної залежності, пе­рейде у «царство свободи». Перехід від

[163]