Розділ 5. Ера позитивізму: фарватер і бічні течії

ту Европи, а постульована Спенсером ідея невпинного й закономірного пос­тупу перетворилася на свого роду «ре­лігію прогресу», що накладала харак­терний відбиток на всю інтелектуаль­ну, політичну та мистецьку культуру доби. Не обминула ця «релігія» й істо­ріографії: пояснення минулого почали вважати «правильним» лише коли йо­го було вписано в закони, що керують історією так само, як закони фізики ке­рують природними явищами. Ось ха­рактерні слова Михайла Драгоманова з есею 1874 р. «Положение u задачи на­уки древней истории»:

Как бьі кто ни бьіл отрицательно настроен относительно требований новосоздающейся науки об обществе, трудно, мы думаєм, оспаривать законность и верность следующих двух требований. Первое - чтобьі наука о деятельности человека в обществе, то єсть относи­тельно деятельности прошлой - истории, дала такие же точньїе обобщения, какие дают другие нау­ки, математические, физико-химические и биологические, то єсть так назьіваемьіе законы.

А що світ є «комплексом фактів», то вважали, буцімто, ретельно дослі­дивши й описавши їх, можна здобути логічно довершене й остаточне знання, яке перетворить історіографію на таку саму строгу наукову дисципліну, як і природознавство, — і так само вільну від суб'єктивної упередженості істо­рика. При цьому «факти» мають гово­рити самі за себе, без наперед заданого втручання у їх пояснення, бо коли історик сумлінно зафіксує всі деталі, це пояснення проступить з викладу так, як проступає обрис ландшафту на добре складеній малі. І хоча правилом хорошого тону серед істориків було декларувати свою незалежність від філософії, накинуті нею уявлення про закономірність простування людства шляхом прогресу, про наперед задану причинну зумовленість тих чи тих явищ минулого та про об'єктивно чинні закони історичного розвитку неми­нуче підштовхували до витлумачення ] «сенсу історії» в механістично-при­родничих категоріях: Адже кожна опи­сувана подія, згідно зі строгою формулою позитивізму, становила не уні­кальний випадок, а лише один із ряду йому подібних у розгортанні еволюції.] Отже, постульоване позитивістами і «саме-з-себе-пояснення» насправді підлягало універсальній методологія природничих наук, де фіксація окремих феноменів передбачає подальше встановлення між ними причинно зу­мовленого зв'язку. Для ілюстрації то­дішнього штибу мислення істориків І ще раз процитую щойно згадану стат­тю Михайла Драгоманова:

Если... в истории мы заметам целый ряд фактов одного рода и отвлечем от них их родовьіе признаки, тогда во многих случаях окажется, что известные явлення исторические повторяются при известных условиях - заключение, которое и єсть уже закон исторический. [...] Более того, всякая естественная систематика или статика явлений необходимо покроет собою и историю или динамику их, потому что явлення переходят от простейщих форм к слож-

[160]

Культ «достовірного факту» та хронологічної детермінованості

нейшим в известной последовательности. Так, в биологии статика и динамика уже почти слились в теории зволюционной.

У такий спосіб історія перетворю­валася, за дотепним висловом Робіна Колінгвуда, на «емпіричну науку на кшталт метеорології» - оздоблене нау­ковим апаратом провіщення майбут­нього, що буцімто випливатиме з зако­номірностей історичного буття так са­мо, як підлягає своїм регулярним законам світ природи.

Культ «достовірного факту»

та хронологічної детермінованості

Спираючись на запозичену з пози­тивістської філософської доктрини віру у всемогутність «позитивного» знання, що його здобувають завдяки фіксації конкретних «фактів», істо­рики впали у крайнощі збирання й детальної перевірки інформації (на­громаджений від половини XVII ст. досвід аналізу джерел, або так званий «критичний метод», став тут у великій пригоді). Критичне опрацю­вання документів сприймалося як Гарантія неупередженості й об’єктивності науковця. За висловом од­ного з найвідоміших метрів позити­вістської історіографії Шарля-Вікто­ра Лянґлуа, «вірити чи не вірити — це справа Бога», тоді як обов'язок істо­рика - строго описувати факти. Ро­бити це належало в жорсткій хроно­логічній послідовності, й отут на до­помогу позитивістам приходив «учи­тель Европи» Лєопольд фон Ранке, який вимагав описувати події лише в їх єдності та почерговості розгор­тання.

Найліпшим істориком почали вва­жати найвправнішого майстра деталі, а взірцем історіографічного твору — не­читабельну для нефахівця монографію, присвячену щонайретельнішому обгрун­туванню за допомоги «фактів» конк­ретного сюжету чи, принаймні, групи тісно пов'язаних питань. Було досягну­то й консенсусу щодо способів, за яки­ми таку роботу належало здійснювати та писати. Уніфікація стандартів фахо­вого думання, своєю чергою, додавала певності у власних силах та, звісно, у тому, що сумлінно досліджений «факт» дорівнює емпіричній реальності згідно з уже згаданою в попередньому розділі формулою Ранке «wie es eigentlich ge­wesen» (так, як воно сталося насправді). Втім, Ранке, про що теж уже мови­лося, заперечував притаманні пози­тивізму апріорні концепції, твердячи, що «від загальних теорій немає шляху до бачення одиничного», оскільки є не­подоланна межа між «правдивою» істо­ріографією та філософією історії. Од­нак чимало істориків, нанизуючи фак­ти, не уникли чару філософсько-пози­тивістських пояснювальних схем. Нап­риклад, один із найвідоміших метрів по­зитивістської історіографії, видатний англійський історик Генрі Томас Бокл (1821- 1862) у своїй двотомній праці « History of Civilization in England, France, Spain, and Scotland» («Історія циві­лізації в Англії, Франції, Іспанії і Шот­ландії», 1857-1861 pp.), декларуючи солідарність із «позитивною філосо­фією» Конта, вельми категорично

[161]