Розділ 5. Ера позитивізму: фарватер і бічні течії

роль в утвердженні поваги до такого знання зіграла видана 1859 р. знамени­та праця Чарлза Дарвіна «Про поход­ження видів», де було вперше простежено еволюцію тваринного світу на підставі порівняння «природного відбору» із зусиллями селекціонерів - відбору, здійснюваного шляхом прис­тосування найсильніших особин до обставин життя.

Батьківщиною позитивної філосо­фії судилося стати Франції, що в та­кий спосіб символічно знаменувало поворот до раціоналізму Просвіт­ництва. Першим речником нової течії був вихованець паризької Політех­нічної школи, математик і філософ Огюст Конт (1798-1857), автор таких праць, як «Cours de philosophie posi­tive» («Курс позитивної філософії» в 6 томах, 1830-1842 pp.), «Discours sur l'esprit positif» («Роздуми про позитивний дух», 1844 p.), «Système de politique positive» («Система позитив­ної політики», 1851-1854 pp.) та ін. Надаючи своїй філософській системі назву «позитивної», Конт цим самим підкреслював, що вона займається, по-перше, винятково реальними предметами та явищами, по-друге, обмір­ковує тільки корисні для поліпшення життя теми, по-третє, прагне лише до точного знання, зіпертого на фактах і позбавленого абстрактних спекуля­цій. Завдання науки, проте, не обме­жується реєстрацією цих фактів: фак­ти - це тільки матеріял для пошукуй сталих зв'язків між ними, себто для встановлення законів, що керують розрізненими фактами. Своєю чер­гою, на підставі знання таких законів наука може передбачити подальші факти (за формулою Конта, «savoir pour prévoir» [пізнавати, щоби перед­бачати]). Таке «передбачення» він тлумачить широко — стосовно не ли­ше майбутнього, але й теперішнього та минулого. Пізнавальні стратегія нагромадження знань, за Контом, є різними для різних наук, що вони, згідно з його класифікацією, поділя­ються на «абстрактні» (зайняті уза­гальненням і виведенням законів - як фізика чи хімія) та «конкретні» (зай­няті «речами» - як мінералогія, зоо­логія, ботаніка). До перших віднесено й науку, назву якій він придумав й уперше запровадив сам - соціологію, себто «абстрактну науку» про людину (спочатку Конт називав її «соціяльною фізикою» — наукою про cyc-

[158]

Від романтичних конструкцій до «позитивного» знання

пільство як живий організм, у якому всі складники взаємозалежні і який, подібно до світу рослин, тварин і не­живої природи, функціонує за певни­ми законами: «Я доведу, що існують такі ж визначені закони розвитку людського суспільства, як і закони падіння каменя»). Ці закони розвитку окремих суспільств як соціяльних систем Конт називав «соціяльною ди­намікою», а «великий основний за­кон», який зумовлює загальну зміну систем, він убачав, як і колись просвітники, у прогресі людського розу­му через накопичення знань, що має привести до появи гармонійного, ра­ціонально облаштованого суспіль­ства. Що ж до історії, то її, на думку Конта, в справжньому науковому сенсі ще просто не існує, бо історики досі нагромаджували ізольовані факти, але не ставили за мету «пошук за­конів, котрі керують розвитком люд­ства».

Проґресистський акцент Контової філософської системи дістав завер­шення в еволюційній теорії англійсь­кого публіциста, інженера, філософа й соціолога Герберта Спенсера (1820— 1903), зіпертій на ідеї так званого соціяльного дарвінізму. В низці праць, об'єднаних спільним гаслом «система синтетичної філософії» і виданих про­тягом 1862-1896 pp., Спенсер обґрун­тував думку про те, що всесвіт, зокре­ма людина, розвивається на засадах природного відбору від стану неокрес­леного, хаотичного, до зв'язнішого, диференційованішого та впорядкованішого, і що ця безупинна еволюція є всеосяжним світовим законом, якому підпорядковано все - від сонячних систем і неживої природи до орга­нічного світу й людських культур, сус­пільств, держав. Витвором цього уні­версального розвитку є й сам людсь­кий розум - він виник тому, що був потрібен людській особині як знаряд­дя виживання, себто як певна біо­логічна цінність, і розвинувся шляхом пристосування до потреб й обставин життя. Поза законами природи, за Спенсером, немає інших законів: той самий принцип природного відбору, що зумовлює зміни тваринного світу та неживої природи, спричинив ево­люцію людського суспільства від доби войовничого варварства до періоду індустріялізації та чіткого розподілу соціяльно-економічних функцій. Зага­лом же універсальний розвиток, дифе­ренціюючи та зв'язуючи хаотичні про­яви буття, надає їм щораз більшої рівноваги і цим їх удосконалює - от­же, є прогресом. У суспільному роз­витку прогрес реалізується через «ма­лі революції» (поштовхи до змін), без­посереднім же генератором цих пош­товхів виступають «герої» - енергійні «продукти» певного середовища, яке в потрібний момент висуває з-поміж се­бе «негероїчного героя», чиї активні дії зумовлено потребами еволюції.

Наша довга зупинка на Конті та Спенсері виправдана не тому, що всі історики вивчали напам'ять Конта й Спенсера, а тому, що їхні ідеї, нехай і в адаптованому вигляді, справили неа­биякий вплив на спосіб мислення нау­ковців другої половини XIX ст., коли позитивістські гасла стали авторитет­ною частиною культурного ландшаф-

[159]