Народження історичної белетристики

Ігоревім»), де пам'ятку піддано найде-тальнішому аналізові на предмет вияв­лення в ній богемізмів, класицизмів, тюркізмів і гебраїзмів пізнього похо­дження, а також язичницько-христи­янських суперечностей і культурницьких акцентів кінця XVIII століття. Од­ностайні всі згадані повище скептики в тому, що пам'ятка є насправді текстом кінця XVIII - початку XIX ст., хоча в припущеннях про її можливого автора думки розходяться. Скажімо, Мазон і Зімін бачили в цій ролі вихованця Києво-Могилянської академії, згодом ректора Ярославської семінарії Йоіля Биковського (1726-1798); ще кілька дослідників припускають авторство Николая Карамзіна, а Кінан наполягає на тому, що підробку створив видатний чеський лінгвіст, автор першої порівняльної граматики слов'янських мов Йосеф Добровський (1753-1829). Зрозуміло, що й оборонці автентичности «Слова» не склали зброї, за доказ чо­го може правити видана в Москві 2004 р. книжка авторитетного русиста Андрея Залізняка «"Слово о полку Іго­реве": взгляд лингвиста», присвячена спростуванню праць Зіміна та Кінана. Завершує її оптимістична фраза: «Все загадочное разьяснилось». А це озна­чає, що «вирішальні бої» попереду.

Народження історичної

белетристики

Масова «історична пам'ять», як відомо, має за свою основу не так істо­ричні реалії, як продукти мистецької фікції - вимисли на історичну темати­ку. Яскраві персонажі художнього ви­мислу, завдяки здатності красного письменства та малярства (а з XX ст. й кіна) викликати емоційне співпережи­вання, активно «долучаються» до жит­тя певної нації, стимулюють колектив­ну волю, виховують на прикладах-взірцях, утамовують потреби національно­го самоствердження тощо. Історична белетристика такого роду достоту спа­лахнула у добу Романтизму - з його напруженою увагою до героїчних по­статей і легендарних переказів про ми­нуле. З другого боку, як уже мовилося, історія від часів Просвітництва почала крок за кроком рвати стосунки з рито­рикою - відмовлятися від яскравої стилістики й занурюватися в докази, отже, неминуче ставала нудною, напи­саною фахівцем для фахівця. Відпо­віддю на це «замикання у кабінетах» і

[151]

Розділ 4. Доба Романтизму: великі історики у тенетах великих філософських систем

стала поява ерзац-історії - історичної белетристики, що видає себе «за істо­рію». До певної міри її попередником можна вважати започатковану ще в XVII ст., переважно у Франції, так зва­ну «ґалантну історію», що розважала читачів пікантними ці кавниками з ми­нулого життя. Вводячи до своїх творів сюжетні інтриги такого штибу (кохан­ня, помсту, таємницю, фатальну прист­расть тощо), письменники-романтики, проте, підверстували їх під «ідеоло­гічну» мету - оспівування/звеличення тих чи тих народів.

У такий спосіб, переповідаючи давні легенди й перекази, поети та письмен­ники Романтизму, в грунті речі, закладали підвалини національної ідентичності. Адже їхні твори пропонували чи­тачам емоційну, яскраву й головне - одномірну, не переобтяжену деталями візію минулого («історичні спогади» нації), а водночас формували уявлення про «національні», себто властиві лише цьому народові, історичні цінності «Образи націй», витворені історичною белетристикою доби Романтизму, зде­більшого ввійшли у сприйняття загалу так глибоко, що пізніші модифікації ли­ше несуттєво їх доповнювали. З оглядка на це, Романтизм можна назвати достоту добою загального отруєння «псевдоісторією», бо, зрозуміло, якийсь Тарас Бульба має небагато спільного з історією науковою. Серед найзнаменитіших «будівничих національного», вбраного-у барвисті шати романтизованої давни­ни, відомі кожному імена творця шотла­ндської легенди Волтера Скота, фран­цузів Александра Дюма та Віктора Гюго, англійця Джорджа Ґордона Байрона, поляків Адама Міцкевича та Юліутда Словацького, врешті — Миколи Гоголя й Пантелеймона Куліша.

Як виглядає «козацький образ» іс­торії, канонізований белетристикою,] немає потреби нагадувати: ми всмок­туємо його з підліткового віку, співпереживаючи пригодам героїв Гоголя, Куліша й Шевченка. Аналогічний приклад тривкості, а водночас умовності романтичної візії «нашого минулого» можна знайти будь-де. Прос­тежмо, наприклад, романтичну кар'єру Фридриха Барбароси. Легенду про Барбаросу було навіяно постаттю імператора Фридриха II Штауфена (1194Â 1250) - ворога папи, якого переказ

[152]