Ера великих містифікацій

відчували нащадки козацької старши­ни. Наприклад, один з них, Василь По-летика, писав у 1810 р. до свого прия­теля Адріяна Чепи про історичні праці, створені в старшинському сере­довищі: «Жаль, что я нахожу в них одни и те же повторення и мало ясной истини». Власне таку «ясну істину», себто концептуальне представлення минулого України як самодостатньої одиниці історичного буття, й запропо­нувала читачеві ця без перебільшення геніяльна містифікація - твір, що ліг в основу українського романтичного на­ціоналізму й водив пером Миколи Го­голя й Тараса Шевченка, Миколи Кос­томарова й Пантелеймона Куліша та багатьох інших творців української культури першої половини - середини XIX століття. Попри величезну до­слідницьку літературу, залишається до сьогодні невідомим ні ім'я автора Історії Русів», ні достеменний час по­яви цього тексту. Існують глухі згадки про перші списки близько 1809 p., перша точна документальна інформація припадає на 1825 p., а першу публікацію здійснив аж у 1846 р. професор катедри слов'янської історії та літератури Московського університету, виходець з Чернігівщини Осип Бодянський (друга публікація наприкінці 1850-х була заборонена цензурою через «малоросійський патріотизм» й антиросійські випади в тексті). В публікації Бодянського автором пам'ятки названо ректора Києво-Могилянської академії, пізніше оршанського й могильовського архиєпископа Георгія Кониського (1717-1795), чого, звісно, е могло бути, зважаючи на антиклерикальні пасажі, вояцький професіо­налізм та й узагалі напружено світсь­кий характер тексту. На сьогодні ви­словлено безліч припущень про мож­ливого автора, якого слушно шукають поміж освіченої еліти колишнього ко­зацького Гетьманату: Григорій Полетика чи його син Василь, Олександр Безбородько або масон Василь Лукашевич, Опанас Лобисевич, Василь Ханенко та ін.

За змістом «Історія Русів» є наскріз­ним оглядом історії України від розсе­лення слов'ян і києво-руських першо-початків до ліквідації гетьманства та запровадження Другої Малоросійської колегії у 1760-х роках. «Малоросія», го­ловний герой оповіді, незмінно висту­пає в тексті як «наше отечество», її обо­ронці - як «патриотьі», російське під­данство - як «неключимое рабство», а козацький народ - як «вольный и свободный, а отнюдь не завоеванный», як «вольная нация», чия суть і душа - сво­бода. Для прикладу, опис репресій після виступу Мазепи автор завершує таким патетичним пасажем:

Остается тепсрь размыслить и посу­дить, что ежели, по словам самого Спасителя, в Евангелии описанным, которьіе суть непреложны и не мимо идут, ежели «всякая кровь, проливаемая на земли, изьіщется от рода cero», то какое взьіскание подлежит за кровь народа Руского, про­литую от крови гетьмана Наливайка до ceгo дне, и пролитую великими потоками за то единственно, что искал он свободьі или лучшей жизни на собствснной земле своей и имел о том замьіслы, всему человечеству свойственные?

[149]

Розділ 4. Доба Романтизму: великі історики у тенетах великих філософських систем

Публіцистична напруга твору та підпорядковане їй - аж надто вільне — маніпулювання історією очевидні. Проте в XIX ст. «достовірність» і фак­тографічні «помилки» тексту дискуту­вали цілком серйозно. Вперше його фахово розібрав і кваліфікував як «по­літичний памфлет» Ґриґорій Карпов у 1870 р. - щоправда, з російських вели­кодержавних позицій, назвавши па­м'ятку «злостивим пасквілем». Факто­логічна умовність геніяльної місти­фікації сьогодні вже ні в кого не ви­кликає сумнівів: текст аналізують як пам'ятку політичної свідомості почат­ку XIX ст., хоча подеколи ще й досі при оповіді про сюжети козацької істо­рії можемо натрапити на наївні пасажі на зразок: «Як свідчить автор "Історії Русів"».

Врешті, обговорюючи найгучніші підробки та містифікації, що ними така багата романтична доба, не можна оми­нути «Слова о полку Ігоревім». Ця, нині канонічна, пам'ятка давньоруського письменства, список якої нібито було знайдено на початку 1790-х, а далі втрачено в пожежі 1812 p., впродовж XIX ст. не раз викликала глухі підозри, бо, як зауважив один зі скептиків, від неї надто сильно «відгонило Осіаном». Однак патріотична гордість від того, що й «наші прадавні герої мали своїх бардів» і що «в цьому творі видно Осіанів дух» (так висловлюється автор пе­редмови до першого видання 1800 p.), переважила: читацька та частина нау­кової публіки прийняли поему. З пли­ном часу ентузіязм остаточно переміг, а в радянській науці, що за означенням не мала права на скепсис, пам'ятка здобула статус заледве не сакрального тексту «руської», а точніше російської історії. Отже, її вивчення, по суті, було замінене на патріотично-патосні апе­ляції до «народности» та «самобутності», на безліч спроб витлумачиш «темні місця» нібито спотвореного пе­реписувачем тексту та на пошуки ймо­вірного автора. Аргументовані сумніви вперше висловив 1940 р. Андре Мазон, який у статті «Le Slovo d'Igor» завва­жив і тотожність певних тем і акцентів поеми із зацікавленнями кінця XVIII ст., і присутність у «Слові» географічних та геополітичних анахронізмів: як він іронічно запитував, чи не слід вважати] цей текст «поетичним додатком до Яського миру» 1791 року? На початку 1960-х сумніви докотилися й до ра­дянської науки, що знайшло прояв у монографії «Слово о полку Игореве (Источники. Время создания. Автор)»одного з найпомітніших московських; русистів, Александра Зіміна. Її рукопис, датований 1963 p., було надруко­вано на ротапринті накладом у 100] примірників, піддано на спеціяльному засіданні розгрому з боку таких метрів русистики, як Борис Рибаков і Дмитрій Ліхачов, оголошено «непрофесійним» і передано до спецхрану. Опублікували цю працю допіру лише! 2006 р.

Упродовж 1970-1980-х pp. на За­ході «ідеологічні диверсії» проти «Слова» тривали раз у раз, аж врешті з 1 кінця 1990-х почали з'являтися статті Едварда Кінана, 2003 р. увінчані його j монографією «Josef Dobroosky and the Origins of the Igor’ Tale» («Йосеф Добровський і походження «Слова о полку

[150]