Ера великих містифікацій

тицерковних виступів Валлу навіть; 1444 р. притягли до суду інквізиції, але його врятувало заступництво мо­гутніх покровителів).

Варто згадати ще один «ідеологіч­ний» фальсифікат - цього разу сло­в'янського походження, який зіграв ве­личезну роль у виокремленні в XVI ст. ідеї рівновартісности слов'ян романським і германським народам. Ідеться про так званий «привілей Александра Македонського», або ж «Александрів дар», уже обговорюваний у поперед­ньому розділі. Тут-таки варто додати, що цей фальсифікат уперше зафіксо­вано у чеському кодексі на межі 1437-,1438 pp. - цілком можливо, як евенту­альний аргумент на користь слов'янсь­кої кандидатури чеського короля (на­гадаю, що останнього представника Люксембурзької династії, яка правила Чехією, на початку гуситських воєн бу­ло детронізовано, а 1437 р. він помер). На таке припущення наштовхує «юри­дична» форма акту, складеного з до­триманням усіх вимог відповідного формуляра. Згідно з фальсифікатом, Александр у присутності численних свідків «дарує» своїм відданим воїнам-слов'янам територію «від півночі до південних італійських земель», де ніхто, крім них, «не смів би ні жити, ні селитися, ні осідати». Про «ідеоло­гічну» функцію цього тексту, який дав слов'янським історикам неабияку нагоду ошляхетнити та згероїзувати минуле геть зовсім невідомого антич­ним авторам народу, вже йшлося повище, а про його широку популяр­ність свідчить безліч збережених до (нашого часу списків чеською, польською, італійською, німецькою та ла­тинською мовами. Втім, згодом віру в автентичність «Александрового да­ру» розвіяли скрупульозні барокові ерудити, піддавши фальсифікат еле­ментарній критичній перевірці.

Проте ці поодинокі випадки не йдуть у порівняння зі справжнім міс-тифікаційним шалом, що охопив передромантиків та інтелектуалів доби Романтизму, коли, за висловом Марка Блока, «по всій Европі залунала могут­ня симфонія підробок». Світоглядним поштовхом до цього стало те, що вчена братія, як про це ширше мовилося на початку цього розділу, вперше зверну­лася до «нескаламученого», себто фоль­клорного джерела, де, за тогочасними уявленнями, відобразився «справж­ній», первісний і чистий, «дух народу». В багатьох випадках такого джерела просто не існувало - і тоді поети, філо­логи та історики заходилися надолужу­вати брак самі. Добрим ґрунтом для ць­ого, хоч як парадоксально, стали успіхи філологічної та історичної наук. Перша озброювала знанням інакшости однієї й тої самої мови в різні періоди її функ­ціонування та філігранним умінням наслідувати ці нюанси, друга привчала до думки, що найліпшим путівником по «духові народу» є його найдавніше минуле та що це минуле слід «задоку­ментувати» у відповідних текстах, цим народом нібито створених. Самі тексти, звісно, мали бути «знайдені» в старо­винних манускриптах, а їх публікацію належало загорнути в палітурку науко­вого критицизму, усталену впродовж кінця XVII — XVIII ст., себто доповнити вступом, коментарем, примітками тощо.

[147]

Розділ 4. Доба Романтизму: великі історики у тенетах великих філософських систем

Вступний акорд у «симфонії підро­бок» належав англо-шотландському пое­тові Джеймсу Макферсону, який у 1761— 1763 pp. опублікував нібито знайдені ним у Гірській Шотландії «стародавні епічні поеми» кельтського барда III ст. Осіана. Насправді ж в основі «поем» ле­жали ірландські балади - почасти пере­роблені чи задаптовані, а почасти й сфаб­риковані Макферсоном і перенесені ним до Шотландії, аби наочно продемонстру­вати культурну значущість шотландсь­ких горян-гайлендерів, які подарували світові поета такого масштабу, що його в романтичну добу вважали сумірним чи не самому Гомерові. Після декількох пе­ревидань (у 1773,1792,1805 й 1807 pp.) переклади Осіана французькою, німець­кою, італійською та російською мовами спричинилися до виникнення цілого напряму «поезії півночі» з її світом суво­рого буття, героїчних традицій і любих романтикам візій «ночі та могили». Поп­ри досить рано, вже на зламі XVIII-XIX ст., висловлені сумніви щодо автентичності Осіана (остаточний вердикт наукова критика винесла аж у другій по­ловині XIX ст.), Макферсон досяг своєї мети: скомпоновані ним тексти відіграли величезну роль у презентації тогочасній Европі, а надто самим шотландцям, «кельтської душі» та шотландської ідентичності.

В «Осіанові» сліди наприкінці XVIII ст. вступають «Бристольська трагедія», «Ейла» та інші епопеї й балади юного англійського поета-самогубця Томаса Чатертона, котрий видавав їх за буцімто знайдені ним рукописи такого собі се­редньовічного поета-ченця, написані псевдостароанглійською мовою; «Поезії Кльотильди» - підробка 1803 p., що її ви­готовив, приписавши справжній поетці XV ст. Кльотильді, дамі де Сюрвіль, не­задовго до публікації страчений маркіз де Сюрвіль; «Ґузла, або Вибрані пісні іллірійців» - збірка нібито перекладів з хорватського фольклору, яку видав 1827 р. Проспер Мериме; «Калевала» — скомпільований на кшталт епічної поеми й істотно «завторизований» у 1835 р. Еліасом Льонротом фінський фольклор тощо. Не забарилися й слов'янські буди­телі: 1817 р. чеський філолог Вацлав Гай­ка «знайшов», а 1819 р. опублікував під назвою «Краледворський рукопис» чеський відповідник Осіана - збірку старовинних пісень, насправді написаних ним самим і сповнених алюзій до мужньої бо­ротьби чехів супроти «ворогів нашої землі» (vrahy nasich zemí).

На початок XIX ст. припадає й пер­ша містифікація українського пера 9 «История Русов или Малой России» На відміну від західних підробок, її ви­конано у формі літопису - можливо, за цим стоїть не тільки бажання «зле-ґітимізувати» текст, надавши йому традиційної оболонки, а й намір спрос­тувати «літописною правдою» твори лояльного щодо Росії спрямування, які теж апелювали до назви «літопис», як, наприклад, «Краткая летопись Мальш России с 1506 по 1776 год» спірного авторства (видана 1777 р. Ва­силем Рубаном) чи підкреслено проросійська праця Олександра Рігельмана «Летописное повествование о Ма­лой России, ее народе u козаках вообще» (1785-1786 pp.). На початку XIX ст. потребу в «ідеологічному» переосмисленні української історії вже гостро

[148]