Ера великих містифікацій

доступом до експонатів. Скрізь ство­рюють державні архіви; у театраль­них виставах стають нормою відпо­відні костюми та реквізит; регулярно починають виряджати археологічні Експедиції тощо.

На першу третину XIX ст. припадає також поява численних наукових това-риств, що видавали різноманітні «за­писки» з науковими розвідками своїх членів та готували до публікації джере­ла, як-от: Імператорське товариство «торії та російських старожитностей, Товариство вивчення стародавньої німецької історії, Товариство історії Франції, Венеційське товариство історії батьківщини, Лігурійське товариство історії батьківщини, Туринське істо­ричне товариство, регіональні товари­ства шанувальників історії в Саксонії, Тюринґії, Баварії та ін. (для прикладу, лише на території Німеччини в сере­дині 1840-х уже діяло близько 60 таких товариств). Залишається додати, що така форма об'єднання зусиль нау­ковців у другій половині XIX ст. охо­пить всю Европу, а кількість наукових товариств сягне за кілька сотень.

Активізація публікаторської діяльності підносила на вищий щабель техніку й методики серійного видання джерел, відлік чому поклав вихід у світ першого тому «Monumento Germaniae. і Histórica» (1824 p.), на яких взоровано і дещо пізніші аналогічні серії в Угорщи­на Польщі, Чехії та ін. («Monumenta Hungariae [Pohniae, Bohemiae, Romaniae etc.] Histórica»), серію «Documents inédits sur l'histoire de France» y Франції, «Rolls і Series» в Англії; краківську серію «Scripsores Rerum Polonicarum», публіковані з 1840-х pp. у Російській імперії серії «Ак­ти, относящиеся к истории Заподіюй России», «Акти, относящиеся к истории Юго-Западной России», «Архив Юго-Западной России», «Акти Виленской археографической комиссии», започатковане в Санкт-Петербурзі Археографічною комі­сією 1841 р. «Полное собрание русских летописей» і т. ін.

У такий спосіб XVIII століття, «сто­ліття ідей», народжених Просвітницт­вом, перетворилося для історичної на­уки на століття XIX, «століття фак­тів», початок чому було покладено за доби Романтизму.

Ера великих містифікацій

Підробка документів є справою на­стільки ж старою, наскільки старим є визнання писемного свідчення за юри­дичний доказ. У «варварській», герма-но-слов'янській, частині Европи це розтяглося більш-менш з X по XV ст., причому усне свідчення здавало пози­ції з боями: наприклад, в Україні на репліки його пріоритетності порівня­но з писаним документом можемо на­трапити ще й на початку XVII століт­тя. Цю недовіру зумовлювали не тіль­ки архаїчні традиції так званої «усної» правничої культури, а й цілком праг­матична річ - осторога перед підроб­ками. Ще в XI ст. процитований Мар­ком Блоком дрібний рицар з Льота-рингії, який учинив поземельний по­зов проти монахів і програв, бо ті пред­ставили писемний доказ, обурено вигукував: «Маючи перо й чорнило, будь-хто може написати будь-що!» Звинувачення такого штибу не були: [145]

Розділ 4. Доба Романтизму: великі історики у тенетах великих філософських систем

голослівними, бо мірою поширення писемної правничої культури ширила­ся й практика фальшування. На це красномовно вказують застереження проти фальсифікаторів, якими спов­нено юридичні кодекси. їх відкриває уже капітулярій Карла Великого 803 р. «Про кліриків» (єдиних на той час письменних людей), де сказано, що особі, яка «виготовить фальшиву хар­тію» - cartam falsam fecisse, - буде від­рубано руку. З аналогічними грізними пересторогами зустрінемося і в багать­ох пізніших нормативних актах і ко­дексах, зокрема - в чинному на ук­раїнських теренах Литовському Ста­туті, де фальшування документів уря­дової канцелярії каралося «на горлі вогнем» (спаленням), а підробка при­ватних документів - просто «горлом» (відрубанням голови). Та й це не надто допомагало. Тим-то судові канцелярії доволі рано виробили техніку «експер­тизи» - за почерками (як сказано в одній із таких «експертиз», здійснених у Мозирі 1534 p., «писмо новоє і неслушноє, а не водлуг бігу канцелярейського справовано, як в панов великих писарі пишуть»), печатками, підписа­ми, способами датування, самою датою і т. ін. У другій половиш XVII ст., як уже оповідалося, ці канцелярські екс­пертні техніки ляжуть в основу роботи барокових ерудитів і, зрештою, запо­чаткують розлоге царство допоміжних історичних дисциплін.

Згадані фальсифікати виготовляли з прагматичних міркувань - довести майнове право чи шляхетне походжен­ня. Існували, проте, й інакші типи фаль­сифікатів - сказати б, «ідеологічного» призначення. Найзнаменитішим із них є так званий «Константанів дар» (Donatio Constantini) - підробленим близько 750-760 pp. папською канцелярією едикт римського імператора Константина Великого (306-337). Імператор нібито пояснює тут перенесення столиці імперії на схід тим, що світський володар не може резидувати там, де править намісник Царя Небесного, відтак, виїжджаючи до Візантія він передає папі Сильвестру верховну владу над Римом, Італією та західною частиною імперії, ба навіть залишав йому деякі імператорські інсиґнії «для уподібнення нашій владі» (ad imitationem imperii nostri). Цей фальсифікат сприймався як достовірна «юридична» та не менш авторитетна церковна підстава (адже римського ієрарха вважали «вікарієм Христо­вим») для претензій пап на світське верховенство в Европі аж до 1001 p., ко-І ли германський імператор Оттон III, намагаючись закріпитися в Італії та Римі, оголосив «Константанів дар» підробкою. Спроба імператора завер-1 шилася невдачею: папське верховен­ство визнавали беззаперечно, аж доки воно похитнулося у часи так званого «авіньйонського полону» 1309-1377 pp., себто резидування пап не в Римі, а у володіннях Анжуйської династії в Авіньйоні. Остаточного ж удару фальсифікатові завдала текстологічно-богословська розвідка «De falso... Con­stantini donatione» («Про фальшивий Константанів дар», 1440 р.) Лоренцо Валли, довівши підробність знаменитого документа на підставі критичного і аналізу його мови (за цей і решту ан-

[146]