Романтична слов'янська хвиля: «будителі», слов'янофіли, народ

тербурзькому університеті говорить про це детальніше:

Мы не станем следовать за утомительньїм рядом княжеских усобиц и войн с иноземцами, но вьіберем из них только то, что укажет нам степень народного участия в них, народный взгляд на них и влияние их на жизнь народную. Мы не остановимся даже на каком-нибудь громком государственном собьітии более того, сколько требовать зтого будет уразумение воздействия ero на народньїй бьіт и воспитание. [...] Нам не будет важен никакой закон, никакое учреждение сами по себе, а толь­ко приложение их к народному быту.

Ц е кредо науковця було перекон­ливо зреалізоване в багатьох працях, зокрема присвячених українській іс­торії, як-от «Богдан Хмельницкий» (1857 p.), «Руина» (1879-1880 pp.), «Мазепа» (1882 p.), «Мазепинцы» (1884 р.) та ін. Постульований Костомаровим волелюбний демократичний дух як уроджено притаманний українському «народному началу», а також наголошування на першорядності «народного життя» в історії справили величезний вплив на той напрям української історіографії, їй прийнято називати «народниць­кі» (мова йде не про наснажений ідеями утопічного соціялізму політичний рух 1860-1880-х у Російській перії, а про так зване «культурне народництво», що ставило своїм завданням просвітню працю серед українських низів - «народу»).

Одним із найвиразніших представ-цього напряму був Володимир Антонович (1834-1908), видатний істо­рик і археолог, багатолітній професор Київського університету Святого Во­лодимира, наставник численних видат­них істориків (досить назвати Михай­ла Грушевського, Митрофана Довнар-Запольського чи Дмитра Баталія). У лекціях 1880-х років (1888 р. їх конс­пект буде видано окремою статтею під заголовком «Три національні типи на­родні») Антонович розвиває ідею Кос­томарова про особливе «народне нача­ло» українців; до того ж самого він іще раз звернеться у брошурі 1897 р. «Бе­сіди про часи козацькі на Україні». Костомаровські «начала» подеколи діста­ють під пером Антоновича назву «на­родного характеру», що нібито визна­чає історію та культуру росіян, україн­ців і поляків. Для росіян ідеалом є авто-

[143]

Розділ 4. Доба Романтизму: великі історики у тенетах великих філософських систем

ритет сили, для українців - «громадсь­ка рівноправність», найповніше втілена «в стародавнім вічі» та в козацькому народоправстві «однакових і рівних», для поляків - схиляння перед аристок­ратизмом. Щойно наведений приклад ставить під сумнів ту впевненість, з якою Йосип Гермайзе 1928 р. оцінював творчість Володимира Антоновича як розрив із романтичною традицією в ук­раїнському історіописанні (часто таку думку подибуємо й сьогодні):

[...3]амкнув своєю діяльністю пе­ріод розвитку етнографізму та ро­мантики і розпочав новий період розвитку історіографії, де більше було наближення до спізнання об'єк­тивної істини в минулому.

Насправді ж Антонович був, як зда­ється, людиною «двох вір» - романтич­ної та позитивістської. Позитивістсь­кий пієтет перед «фактами» в його тво­рах підпорядковано романтичній кон­цепції особливого «духу народу», що нібито детермінує все історичне буття українців. Ось згущений виклад цього погляду в публічному виступі 1881 p.:

[...0]сновньіе чертьі народного идеала, за сохранение которьіх он [ук­раїнський народ. - Н. Я.] вел вековме войньї и стоял поголовно, состояли в следующем: равноправность всех перед законом, отсутствие сословньїх отличий, соборное управление земскими делами, свобода религиозной совести, пра­во развития и совершенствования собственньїх народньїх начал, применение виборного начала в управлении.

Остаточне «унауковлення» (сцієнтизація) історичної науки

Згадана сума ідей заклала підвали­ни новітнього сприйняття історії, коті ре, з певними позитивістськими моди­фікаціями, про які мова піде далі, утрималося в науці аж до перманентних «криз історії» XX ст., а в підручниково-популярній літературі побуту досі. Це й не дивно, позаяк доба Романтизму остаточно завершила сцієнтизацію («унауковлення») історичної науки як університетської дисципліни - з обов'язковими для всіх фахівців кри­теріями ясности та логічної послідовності опису й усталеними правилами опрацювання джерел (зокрема, помітною віхою на цьому шляху стало ство­рення у Франції у 1821 р. спеціялізо-ваного навчального закладу - Школи Хартій [École des Chartes]). Адже історіописання, ще й у XVIII ст. прак­тиковане як принагідне заняття аматорів, філософів, публіцистів або ченців, остаточно перейшло до рук людей, для яких історія стала фахом. Ма­ло того, власне в добу Романтизму вперше стає помітною тенденція ціну­вати минуле не за те, що воно є скарб­ницею «повчальних уроків», а просто тому, що воно вже зникло, отже його слід зафіксувати в опублікованих текс­тах та подбати про збереження па-м'яти про нього. Симптоматично, що саме на цей час припадає «винайден­ня» музею: започатковані з XVIII ст. кунсткамери (колекції аристократів, де старовинні рукописи сусідували з різними дивовижами) перетворюють­ся на публічні інституції З ВІЛЬНИМ:

[144]