Романтична слов'янська хвиля: «будителі», слов'янофіли, народники

нофілів, запозичення західного досвіду загрожує російській самобутності: нап­риклад, прозахідні реформи Петра І призвели до порушення традицій, зруй­нували гармонійні взаємини поміж соціяльними станами та підірвали осно­ву «народного життя» - православ'я.

Що ж до істориків-слов'янофілів, то чи не головним предметом їхніх до­сліджень аж до кінця XIX ст. стали розмаїті форми позадержавної організації населення, що в них нібито втілено притаманне слов'янам тяжін­ня до народоправства. За пункт відліку правила давньоруська громада («община»), а їй буцімто наслідував селянський «мир», який на теренах питомої Росії колективно володів і порядкував землею, водночас забезпечу­ючи кругову поруку в сплаті податків. Така форма колективізму, на думку слов'янофілів, служила підґрунтям морального зв'язку членів «общини», згуртованої спільною релігійністю та спільними життєвими цінностями -«внутрішньою правдою», безумовно вищою від цінностей індивідуалізова­ного й «зіпсутого» Заходу. Втім, дехто з дослідників вважає, що поштовхом до слов'янофільської ідеалізації первісної общини стали праці німецьких істориків-романтиків, які аналогічно підно­сили так званий «аграрний комунізм» стародавніх германців - як одне з утілень притаманного німецькій нації «духу». Виразним прикладом слов'я­нофільського історіописання може, зокрема, послужити праця історика-правознавця й архівіста Івана Бєляєва «Крестьяне на Руси» (1860 p.), де особ­ливо наголошено роль давньоруського віча - явища, що у візи* слов'янофілів нібито безпосередньо засвідчувало властивий «слов'янському духові» де­мократизм.

«Німецький слід» (власне, гердерівський) знаходимо і за проникнен­ням романтичної концепції «народу» та його історії в Україну. Батьківщи­ною українського Романтизму суди­лося стати заснованому 1805 р. Хар­ківському університету. Саме його ви­хованці, учні запрошених сюди ні­мецьких професорів, стали збирати народні пісні як найповніше втілення «народного духу» (першу таку збір­ку - «Опит собрания старинньїх малороссийских песен» - видав у Харкові Микола Цертелєв 1819 p.). Невдовзі цю естафету підхопить перший ректор відкритого 1834 p. у Києві університе­ту Святого Володимира Михайло Максимович (1804-1873), який у 1827-1849 pp. видав три аналогічні збірки, а впродовж 1830-1850-х pp. написав кілька розвідок, присвячених, за його словами, «сивій старовині». Своє завдання історика Максимович декларував як обов'язок «пояснити справжні властивості руського ду­ху», відобразити «народну само­бутність». Із перспективи слов'яно­фільства (а Максимович був приятельськи й світоглядно пов'язаний із російськими слов'янофілами) «руськість» апелювала до спільної слов'я­нської першооснови російського й українського народів, і то українці нібито втілювали це яскравіше зав­дяки своїй «поетичній вдачі», співу­чості, близькості до природи та щи­ро-наївній побожності.

[141]

Розділ 4. Доба Романтизму: великі історики у тенетах великих філософських систем

Безсумнівний вплив ліберального крила романтичної та забарвленої слов'янофільським сентиментом кон­цепції історії простежуємо у творах Миколи Костомарова (1817-1885) -вихованця Харківського університету, першого професійного («професійно­го» в буквальному сенсі - себто тако­го, що заробляє на прожиток власною науковою працею) історика України, особи, що, за висловом Дейвіда Сондерса, вперше надала українській істо­ріографії «інтелектуальної респектабельності». Гердерівський «народний дух» (Volksgeist) певної нації, наділе­ний постійними властивостями неза­лежно від зміни географічного дов­кілля чи політичних обставин й ус­падковуваний із покоління в покоління завдяки мові, отримує в по­нятійному словнику Костомарова назву «народної особливості». Ось як характерно історик визначає її уві одній із рецензій:

Особенность народную дает прежде всего язьїк. Зто главньїй признак, по которому известная группа человеческого населення признается имеющею народную физиономию, в большем или меньшем отличии от прочих. За зтим главньїм признаком для наблюдателя следуют географические и исторические особенности.

До ідеї «народної особливости», або «народного начала» українців нау­ковець повертався в багатьох працях» як-от «Мысли о федеративном начале\ в Древней Руси», «Две русские нароности», «Черты народной южнорусской истории». Зокрема, у статті «Две русские народности» (1861 p.), зістав­ляючи російський та український ет­носи, Костомаров завважує в того й того розбіжні «начала», що нібито зумо­вили різний перебіг їхніх історій: в українців - демократизм та індивідуаліс­тичне свободолюбство, у росіян - схильність шанувати владу й підпорядковувати особисте громадській волі, спільному обов'язку.

Утім, сенс будь-якої історії для Кос­томарова - у простеженні буття «на­роду», а не держави; за його висловом, «история должна иметь своим предме­том не столько государство, сколько жизнь народних масс». Опонуючи ро­сійським історикам, співцям «государственного бьіта», Костомаров в інав­гураційній лекції 1859 р. в Санкт-Пе-

[142]