Романтична слов'янська хвиля: «будителі», слов'янофіли, народники

годні - байдуже, чи з апеляцією до бо­жественного джерела моральності, чи з переконань у непомильності акту­альної ідеології. Скажімо, саме з цього штибу мислення взяла початок улюб­лена метафора радянської історіо­графії «смітник історії». Ухваливши свій справедливий вирок, на цей-от «смітник» історія буцімто сама «вики­дає» тих персонажів минулого, котрі мали необережність розминутися з офіційним каноном, - троцькістів, на­ціоналістів, білогвардійців та ін. Нині ^_а «смітнику історії» бідують інші пер­сонажі, але сам смітник наразі, схоже, не з демонтовано.

Романтична слов'янська хвиля:

«будителі», слов'янофіли,

народники

Постгердерівське «відкриття народу», як уже знаємо, дало змогу побачити «народ» не лише в політично та культурно успішних націях, а й у бездержавних етнічних спільнотах носіїв народної культури» - у їхній мові, звичаях, традиціях й, особливо, пісенній творчості («народній поезії»), що, гідно з переконаннями інтелектуалів романтичної доби, уособлювала «душу народу». Саме так, зокрема, належало «вибудувати себе заново» слов’янським етносам - шляхом творення власних культурних ідентичностей без яких підмурків цивілізації, як університетська наука чи розвинута філософія та мистецтво. Першими цим шляхом рушили чехи й словаки, перейнявши від сусідів-німців інтерес до фольклору та мови. Інтелектуалів, котрі цим займалися, як-от «батька» славістики Йосефа Добровського (1753-1829), історика Франтишка Палацького (1798-1876), філолога Вацлава Ґанку (1791-1861) та інших, нев­довзі назвуть «будителями». Той-таки «німецький родовід» видно також за кодифікацією на початку XIX ст. сер­бохорватської мови Доситеєм Обрадовичем (1739-1811) чи працею сербсь­кого фольклориста Вука Караджича (1787-1864) та інших науковців, які здобули університетську освіту пере­важно у Відні.

На перетині ідей Мішлє-Тьєрі- Ґі­зо про «національний дух» та ідеї Шльо-сера про «моральний прогрес» постали перші синтези з історії польського та

[139]

Розділ 4. Доба Романтизму: великі історики у тенетах великих філософських систем

чеського народів, відповідно, пера Йо­ахіма Лєлєвеля (1786-1861) і Франтишка Палацького. Історію поляків і чехів витлумачено тут як свого роду «моральний прогрес» - шлях повер­нення «до себе», себто до первісно де­мократичних, а відтак «зіпсутих» гер­манськими впливами форм життя слов'янських спільнот. Зокрема, кредо Лєлєвеля, в 1820-х pp. - професора історії Віденського університету, чітко висловлене в чотирьох критичних стат­тях 1822-1824 pp., присвячених «Ис­тории государства Российского» Ка­рамзіна. На противагу карамзінівській апологетиці самодержавства, Лєлєвель висуває ідею народовладдя як найвідповіднішу «слов'янському ду­хові». Після поразки польського Лис­топадового повстання 1830-1831 pp., що в ньому історик відігравав роль од­ного з провідників, він змушений був виїхати на еміграцію, де й написав свої головні твори, зокрема важливі для розуміння його поглядів «Міркування про історію Польщі та її людності» (« Uwagi nad dziejami Polski i ludu jej», 1836 p.). Ідеалізуючи минуле, Лєлєвель убачав утілення свободи, рівности та братерства в нібито притаманно­му давнім слов'янам «ґміновладстві», себто врядуванні громади, або, як він висловлюється в іншому творі, - у «стародавній свободі та республіка­нізмі».

Романтичне схиляння перед «чис­тотою старовини» набуло специфіч­ного вираження в тому напрямі росій­ської історіографії, який виник у 1830-х pp. як певна альтернатива «дер­жавницькій» ідеї історії Росії, - з наголосом на увазі до «народного життя» (це фіксує, для прикладу, навіть заголовок однієї з перших праць такого спрямування - шеститомної «Историц русского народа» Николая Полєво­го, що побачила світ у 1830-1833 pp.). Невдовзі на перетині ідеалізації «на­родної старовини» та схиляння переді особливим «слов'янським духом» у Росії постає потужна інтелектуальна течія так званого слов'янофільства. Ë підвалини було закладено ще слов'яно-федералістськими ідеями масонської ложі «З'єднані Слов'яни», що діяла між 1818-1822 pp. у Києві: до цієї ложі належали як поляки, так і росіяни й українці (зокрема, Василь Лукашевич), а сама вона була пов'язана з декабристами. Після польського Листо­падового повстання, що викликала спалах великоросійського патріотиз­му, слов'янофільство в Російській ім­перії набуває панрусистського акценту - згадаймо відому пушкінську мрію про те, щоб «усі слов'янські ріки зли­лися в російському морі», або виразну метафору з оди на придушення повс­тання, яку написав 1831 р. один із чільних ідеологів слов'янофільства, філософ і есеїст Алексей Хомяков: «Орлы славянские взлетают Широ­ким дерзостным крылом, / но мощную главу склоняют. / Пред Старшим Северньїм Орлом». У версії зразка 1830— 1850-х слов'янофільська думка зосереджувалася навколо дискусій про «особливий шлях» розвитку Росії - за висловом того-таки Хомякова, «страны святьгх чудес», чиєю місією є поря­тунок укритого «мертвенним покро­вом» Заходу. На переконання слов'я-

[140]