Das Weltgeschichte ist das Weltgericht: моральний чинник в історії

покарано за «присудом історії», а отже, слід про це пам'ятати й дотримуватися морального імперативу. В такий спосіб, як резюмує Райнгарт Козелек,

...давня мета майбутнього спасіння, зорієнтована на потойбічний світ, у формі світської надії привноситься в історію, набуває часового виміру, а прискорення - як засіб зворотного морального зв'язку - слугує керів­ництвом до дії для кожної окремої людини. Можливість участи у Страш­ному суді над переслідувачами, яка колись була привілеєм обраних... набуває твердої форми моральної самолеґітимації панівного практич­ного розуму.

Для прикладу, той-таки Фридрих Шилєр, запрошений 1789 р. до енсь­кого університету прочитати курс все­світньої історії, у вступній лекції, піз­ніше опублікованій під заголовком «Was heisst und zu welchem Ende studiert man Universalgeschichte?» («Що озна­чає всесвітня історія і для чого її ви­вчають?»), називає предметом історії «весь моральний світ», а найвищим сенсом історичного буття - «розбудо­ву людяності», себто моральне вдосконалення на шляху від «природи» до культури», стан, коли держави «ще можуть ворогувати між собою, але, сподіватися, вже не шматуватимуть одна одну».

Струмінь романтичної історіографії, позначений особливим наголосом моральності як нібито запрограмованій «рукою Бога» меті історичного процесу, розвинувся не на батьківщині «пруської школи», а в Гайдельберзі. Серед найпомітніших представників «гейдельберзької школи» слід згадати вихованця теологічного факультету тамтешнього університету, з 1819 р. його професора Фридриха Кристофа Шльосера (1776-1861). У низці праць, зокрема в найвідомішій шеститомній «Geschichte des 18. Jahrhunderts» («Іс­торія XVIII століття», 1836-1846 pp.; 1854 p. перевидана з доповненнями під заголовком «Geschichte des 18.Jahrun-derts und des 19. bis zum Sturz des franzö­sischen Kaiserreichs» [«Історія XVIII та XIX століть до падіння французької імперії»]), Шльосер передусім наголо­шує моральний поступ, здійснюваний у «розумному чині», що сприяє народ­ному благоденству. За спогадами од­ного зі своїх учнів, він «вважав за ліпшу не ту державу, де дотримують ліп­ших прав, а ту, де панують ліпші зви­чаї». Переконаний у тому, що переду­мовою прогресу є моральне вдоскона­лення, Шльосер однаково засуджував як крайнощі деспотизму й усевладдя аристократів, так і стихію плебейсь­ких бунтів, шанобливо змальовував реформи «просвіченого абсолютиз­му», а їх протилежністю вважав зміни, запроваджені революційним шляхом у Франції - під упливом аморальних демагогів і під тиском темних ін­стинктів юрби.

Залишається додати, що ідеї Шльо­сера істотно вплинули на польську й чеську як романтичну, так і пізнішу історіографії. Прикметно, зокрема, що саме Шльосерову працю - одну з найпер­ших - було перекладено 1875-1877 pp. польською мовою й видано у восьми то­мах, і то назва книжки містила промо­висте «уточнення»: «ze szczególnym

[137]

Розділ 4. Доба Романтизму: великі історики у тенетах великих філософських систем

uwzględnieniem duchowego rozwoju ludzkości» («з особливим наголосом на духовному розвитку людства»). У вида­ному замалим не паралельно двотомно­му «Нарисі історії Польщі» («Dzieje Polski w zarysie», 1877-1879 pp.) авторитет­ний краківський історик Міхал Бобжинський апелює до «суду історії» отак:

Історія людської діяльності, попри всі впливи й обставини, полягає у вільній волі, а тому не перестане бу­ти судом, що перед ним виявиться відповідальність одиниць, держав і народів... - судом випадків та подій, причинно між собою пов'язаних.

Ще одним виразним прикладом мо­же послужити відповідний пасаж із історичної повісти Миколи Костомаро­ва «Кремуцій Корд». Звертаючись до ім­ператора Тиберія, герой (історик Кре­муцій Корд, змушений, як оповідає Тацит, накласти на себе руки, щоби уник­нути гонінь) прорікає, що, мовляв, ко­лись прийде інший історик, який помститься за його смерть. Помсту ж цю вершитиме не людина, а вищий за люд­ські діяння «суд історії»:

Он призовет тебя пред грозннй суд [...] холодной, неумолимой истории [...], он расскажет о суде на до мною всем народам до конца земли. Не станет, быть может, Римской империи, но не погибнут страницьі Гроз­ного судии твоего, и чуждьіе племе­на будут произносить проклятая над убийцами Кремуция Корда.

Якими тривкими були уявлення про значущість «суду історії», і то на­віть коли безподільно запанував раціональний об'єктивізм позитивістського зразка, добре видно з юнацьких пере­живань Михайла Грушевського. У йо­го студентському щоденнику за 1886— 1894 pp. читаємо:

[1.IV.1890]. А на вечірні знову прийшла давня вже думка, чи можна, чи не гріх історично судити, критику­вати, як я, наприклад, оце беруся су­дити Мономаха! Не судіте нікогоже.

[14.ХІІ.1890]. Перед сповіддю бу­ла думка знову, чи гаразд судити й історичні особи - з поводу свого пи­сання за Мономаха; така думка, що нема тут нічого злого; що історія не може бути без сула особистого, і що особистий суд знаходицця й по святих книгах, хоч би й Іисус сказав за Ірода - скажіт лису сему. Як помиляюся я ув оцему, прости мені Господи.

[11.11.1891]. Учора був ввечері в Софійському й Михайлівському (соборах); попитав того старого єромонаха за історичний суд; не знаю, чи досить ясно я єму вило­жив свою думку, але він з великою певністю одказав, що недоброго нічого нема.

[21.IV. 1891]. Повставали були думки знову за історичний суд... Ці думки дуже були тяжкі й не скажу, щоб зовсім я переміг їх або переко­нався, що вони нікчемні. Думав тільки, що іноді судити не гріх - су­дити з обов'язку, що історична пра­ця єсть теж обов'язок для суду, що тра тільки судити праведно, не вда­ючи з своїх думок конечну істину...

Врешті, ті чи ті відлуння романтич­ного погляду на історію як на мораль­ний критерій «найвищого суду» може­мо вряди-годи завважити навіть сьо-

[138]