Das Weltgeschichte ist das Weltgericht: моральний чинник в історії

1820 та 1829 pp.), сповнені патосом тяглости «нашої нації», а що головним шинником історії для Тьєрі є спе­цифіка «національного духу», то він закликає вивчати «народ», а не воло­дарів і державні інституції. За його висловом, «достовірна» (veritable) історія Франції повинна розповідати про долю французької нації та, звісно, про здобуту попередніми генераціями свободу.

Завершує ліберальну традицію у французькій романтичній історіографії Алєксис де Токвіль (1805-1859), арис­тократ, історик і політичний діяч, ав­тор праці «L'Ancien régime et la Révo­lution» («Старий порядок і револю­ція», 1856 p.; 2000 p. цю працю видано по-українськи під заголовком «Давній порядок і революція»). Як і французь­кі енциклопедисти, Токвіль за єдиний і незмінний імпульс розвитку євро­пейської цивілізації вважає прагнення до свободи. Велику Французьку рево­люцію він називає сплавом потягу до свободи й рівности: того і того впро­довж кількох поколінь жадав фран­цузький народ, і обидва поривання в момент революції «запалили серця усіх французів». Ув одному з листів Токвіль визнає: «Для мене людські спільноти, як і окремі індивіди, стають чогось вартими лише на підставі ужи­вання свободи». Те саме читаємо у вступі до згаданої книжки:

І справді, тільки вона (свобода) мо­же вивести громадян із того стану відособлення, в якому тримає їх са­ма матеріяльна забезпеченість, і примусити їх наблизитися одне до одного, вона зігріє їм душу і день у день єднатиме їх потребою зрозу­міти, переконати одне одного й по­добатися одне одному за виконання спільної справи. Тільки вона здатна відірвати їх від культу грошей та від дрібної буденної штовханини справ, аби примусити їх повсякчас відчу­вати свій зв'язок із батьківщиною; тільки вона [...] запалює світло, яке дає змогу бачити й оцінювати вади та чесноти людей.

Як і для Мішлє та інших французь­ких істориків-романтиків, героєм ре­волюції в очах Токвіля були не її вожді, а «всі французи», «повна супе­речностей і крайнощів французька нація» з усіма її станами, верствами та прошарками, тож годі зрозуміти рево­люцію, пише історик, «якщо не про­никнути в саму природу нашої нації».

Das Weltgeschichte ist das Wekgeńcht: моральний чинник в історії

У знаменитих словах німецького поета й драматурга Фридриха Шилєра, сказаних 1784 p., - «Das Weltge­schichte ist das Weltgericht» (Світова історія - це світовий суд), - ідеться не про історика, який у своїй праці су­дить/оцінює минуле, а про саму істо­рію, що їй нібито притаманна власна, найвища справедливість. Строго беру­чи, думка Шилєра не містить якогось революційного новаторства, адже по­гляд на минуле як на кріітерій суду, що його вершить неупереджений час, був властивий людям здавна. Ще антична примовка стверджувала: «Tempus omnia révélât» (час виявляє все), а

[135]

Розділ 4. Доба Романтизму: великі історики у тенетах великих філософських систем

християнська есхатологія вчила, що в Судний день «quidquid latet adparebit» (усе приховане відкриється). Проте відчуття часу рвучко загострилося у сповнений соціяльно-устроєвими катаклізмами відтинок між Просвіт­ництвом і Романтизмом. Власне в цей період, що його Райнгарт Козелек на­звав «глобальним часовим осмислен­ням історії», дедалі більшої популярності набувають розмови про «ка­ральний час», про відставання від «хо­ди часу», про «дух часу» тощо. Як кон­статує Козелек, «відтоді історичний час чинить тиск, що його не здатен уникнути ніхто». Разом із тим знову і по-новому актуальним стає сприйнят­тя часу як метафізичної сили, яка ні­бито виносить незалежний від людей моральний вирок подіям і діячам ми­нулого.

Ця ідея, як і розглянуті повище, ба­гато в чому суперечила поглядам про­світників. Притаманна Просвітництву утилітарна візія моралі як «науки про щастя», що його зумовлюють не мо­ральні норми чи зобов'язання, а раціо­нально:" витлумачена користь/шкода для людини (у 1780-х pp. такий погляд дістав завершене обґрунтування у тво­рах англійського філософа-правника Єремії Бентама), виводила мораль із-під її традиційного даху - віри. На про­тивагу цьому німецькі філософи саме віру вважали джерелом та підґрунтям моралі, а Ґотгольд Ефраїм Лєсинґ у трактаті «Erziehung des Menschenge­schlechts» («Виховання людського ро­ду», 1780 p.), відштовхуючись від засад протестантської теології, застосував критерій моралі для пояснення сенсу історії. За Лєсинґом, історія - це про­цес морального вдосконалення людства, керований Провидінням Гос­поднім. Це знаходить прояв у конкрет­них подіях, детермінованих божествен­ною волею, що оприявнює себе не без­посередньо, а через людський розумі здатний засвоїти та впровадити у життя надані згори моральні засади. Подібних поглядів дотримувався і Гердер: у вже згаданій праці «Думки до філософії історії людства» він тлумачить прогрес як моральне вдосконалення людства, що є і проявом, і запорукою «божественної гармонії та порядку». Врешті, чималу роль у поширенні ідеї моральності як критерію оцінки люд­ських учинків зіграли праці славетного] німецького філософа Імануїла Канта (1724-1804), а надто трактат «Grundlegang zur Metaphysik der Sitten» («Обґрунтування метафізики моралі», 1785 p.). Бе­зумовне добро, за Кантом, утілено в «моральному законі» (Sittengesetz) - усезагальному, доконечному і спертому на вільному виборі людського розуму незалежно від життєвих обставині Своєю чергою, пише Кант в іншій пра­ці, утвердження моралі в царині прак­тики сприятиме наближенню давньої мети людства - справедливого правоустрою та мирного союзу народів.

Під цим кутом зору виникає уявлення про історію як про поле прояву моральності - не в сенсі взаємин між людьми, а в сенсі найвищої, незримої справедливості, нібито внутрішньої притаманної самій історії, що розгор­тається, спираючись на певний моральний світоустрій. Кожну людину, яка чи­нить усупереч цій справедливості, буде

[136]