Розсип зоряних імен: французькі ліберали

дженнями», 1862-1866 pp.; її переглянута версія вийшла друком 1880 р. під назвою «Historií polskiej treściwie opowiedzianej ksiąg dwanaście» [«Два­надцять книг детально розказаної поль­ської історії»]) Шуйський, полемізуючи з попередньою романтичною традицією оспівування «народу» (ми до неї ще повернемося), полемічно наголошує брак політичної дисципліни в польському минулому, що «гноїв державну будівлю» та перетворював по­ляка на «індивіда, сповненого зарозумілости». Найбільшою ж бідою поль­ської історії, на думку Шуйського, бу­ла відсутність «сильної централізованої влади», «абсолютизму західного гатунку».

Варто принагідно зауважити, що апологетизація сильної державної вла­ди й схиляння істориків Краківської школи перед цінностями Заходу зго­дом, уже на хвилі неоромантизму, про що детальніше йтиметься у шостому розділі, справили величезний вплив на Вячеслава Липинського - засновника так званого «державницького» напряму в українській історіографії й чи не ; першого українського історика, цілком вільного від слов'янофільського сентименту.

Розсип зоряних імен: французькі ліберали

Виразно протилежну пруським спів­цям держави парадигму історії сформулювали французькі науковці. Серед « батьків-засновників» цього напряму, що надовго розмежував німецьку (кон­сервативну) та французьку (ліберальну) традиції історіописання, чільне місце належить людям одного поко­ління - блискучим історикам Мішлє, Тьєрі, Ґізо й Токвілю. Кожен із них тою чи тою мірою апелював до про­світницьких гасел свободи й до узаса-дженого Великою Французькою рево­люцією поняття «французької нації» як спільноти вільних і рівних грома­дян - колективного героя історії. При­кметно перегукується з їхніми творами філософський есей одного з просвітників-радикалів Ґабріеля Боно де Маблі «Observations sur l'histoire de la France» («Спостереження над історією Франції»), виданий 1765 p. - в розпалі передреволюційних історіографічних дебатів про походження французького народу. Згідно з Маблі, людність пер­вісної Франції творила «справжню республіку», живучи за законами наро­доправства, і тільки пізніша узурпація влади королями та церковно-феодаль­ною елітою зруйнувала цей гармо­нійний лад і позбавила «народ» його громадянських прав. Відтоді французи розділилися на гнобителів і гноблених, і ті гноблені цілком мають право по­вернути собі відібрану свободу й «на­родний суверенітет».

Прямим відлунням революційної спадщини просякнуто твори найвпливовішого з-поміж істориків-лібералів, палкого республіканця й затятого антиклерикала Жуля Мішлє (1789-1874), якому, зокрема, належить монумен­тальна історія Франції («Histoire de France», 6 томів у виданні 1833-1843 pp., 11 томів у виданні 1855-1867 pp.), а та­кож семитомна історія Французької революції («Histoire de la Révolution

[133]

Розділ 4. Доба Романтизму: великі історики у тенетах великих філософських систем

française», 1847-1853 pp.). Для Мішлє головний і безсумнівний герой істо­рії — це «французька нація», керована у своїх діях «могутнім народним інс­тинктом». Романтична ж вселенська місія Франції (за висловом історика - «дочки свободи») здійснюється через військові звитяги її народу - «бездо­ганних французьких вояків» та «їхні чисті мечі, їхні осяйні багнети». Вели­чезний архівно-документальний матеріял, уперше залучений до написан­ня цієї праці, а надто в томах про рево­люцію, Мішлє інтерпретує як гран­діозну драму руху Франції «до себе» - руху, що сягнув апогею за Революції, коли французьку націю злютувало світло «єдности рідної землі», а всі старі перегородки між містами, стана­ми та корпораціями «було зруйновано й повалено в один день». Цей порив до єднання історик із властивим йому патетичним піднесенням описує так:

Уже немає часу й простору, тих матеріяльних обставин, предметом j яких є життя. Дивовижна vita nuova , [«нове життя» (італ.); тут Мішлє апелює до поеми Данте. - Н. Я.], піднесено духовна, що перетворює всю Революцію на різновид мрії, часами чарівна, часами жахна, починається тепер для Франції.

Загалом схожих поглядів дотриму­валися й Ґізо та Тьєрі - двоє провід­них французьких істориків другої чверти - середини XIX століття. Зок­рема, Франсуа Ґізо (1787-1874), автор двох синтез із історії Франції (1823 й 1843 рр.), тритомної історії англійсь­кої революції (1826-1856 pp.) тощо, в поняття «цивілізації» вкладав, на від­міну від просвітників, не абстрактне позначення раціональних благ, що їх несуть людству освіта й прогрес, а, за його висловом, «усі елементи життя народу, всі сили його існування». Та­ким самим пієтетом до «народу» про­сякнуто твори Огюстена Тьєрі (1795-v 1856), автора розвідки про норманські завоювання в Англії (1826 p.), попу­лярної книжки «Récits des temps Mérovingiens» («Оповідь про часи Меровінґів», 1840 р.) та ін. Есеї Тьєрі, вміщені у збірці «Lettres sur l'histoire dem France, pour servir d'introduction à l'é­tude de cette histoire» («Листи про історію Франції, що служать вступом до вивчення цієї історії», видання

[134]