Staatsraison пруського зразка: великий Ранке та його послідовники

тия, а спасалась мудрым самодержавц­ем». В одному з листів 1818 p., засуд-жуючи намір царя Александра І дати конституцію Росії, він наголошує:

Россия не Англия, и даже не Царст­во Польское; имеет свою государственную судьбу, великую, уважительную. [...] Самодержавне єсть ду­ша, жизнь ее, как республиканское правление било жизнью Рима.

Попри загальний захват стилістично яскравим твором Карамзіна, сучасники не проминули завважити і його процаристську спрямованість. Як стверджу­вала анонімна епіграма, автором якої вважають Александра Пушкіна:

В eгo «Истории» изящность, простота

Доказывают нам, без всякого пристрастья,

Необходимость самовластья

И прелести кнута.

Утім, голоси опонентів не перева­рили. Хоча й без крайнощів монархіч­ні апологетики Карамзіна, основне річище російської історіографії, за де­якими винятками, практично до кінця XIX ст. лишалося державницьки зорієн­тованим. Додатковим стимулом «одержавлення» російської історіографії став урядовий політичний курс, що оформився після поразки польського Листопадового повстання 1830-1831 pp. Утвердження відомої формули нового курсу «Православ'я, самодержавство, народність» підносило ідею російської держави до рангу панівної доктрини, наголошуючи на особливій - «на­родній» - природі цієї держави та на її «православній» історичній місії. В праці Николая Устрялова «О системе прагматической русской истории», що побачила світ 1836 p., схему Карамзіна уточнено відповідно до цих вимог. За Устряловим, Росія вже в києво-руські часи була державою зі спільною вірою та мовою, далі її білоруський та ук­раїнський відлами внаслідок литовсь­кого та польського завоювань насиль­но відокремили від питомого держав­ного тіла, хоча вони і далі тяжіли до нього, аж заки врешті їх вдалося виз­волити й повернути до «історичної єдности» («возз'єднати») всупереч польським претензіям. На середину XIX ст. саме такий концептуальний стрижень російської історії усталюєть­ся остаточно. Найяскравіший приклад державницького спрямування тодіш­нього історіописання в Росії - ґрун­товна «История России с древнейших времен» видатного історика Сергея Соловйова (1820-1879). Двадцять де­в'ять томів цієї синтези побачили світ між 1851-1879 pp.; головним «героєм історії», як і в Карамзіна, тут виступає держава, або, за термінологією Солов­йова, «государственный быт».

До певної міри «карамзінівською», себто зорієнтованою на цінності дер­жави, стала перша синтетична історія України з пера Дмитрія Бантиша-Каменського (1788-1850) - російського історика, чиновника для особливих доручень при малоросійському гене­рал-губернаторі Николаї Рєпніні-Волконському. Під назвою «История Малой России» ця чотиритомна праця, рясно задокументована офіційними та дипломатичними джерелами, вперше

[131]

Розділ 4. Доба Романтизму: великі історики у тенетах великих філософських систем

побачила світ 1822 p., відтак виходила друком іще тричі за життя автора. Позначена виразними українофільсь­кими симпатіями, книжка водночас інтерпретує Україну як невилучне «российское достояние», колись загар­бане Литвою та Польщею, а потім за­конно повернуте до «материнського», російського, лона. Імперський патріо­тизм автора увиразнює змалювання подій Руїни, де за головний критерій оцінки козацьких гетьманів править вірність/зрада російському престолу, ототожненому з державою. З таких са­мих позицій розглянуто статус Гетьма­нату в складі Росії, а скасування козацької автономії витлумачено як не­обхідність, зумовлену прагматичними інтересами імперії. Дещо пізніше, у рецензії на іншу працю схожого концептуального спрямування - п'ятитомну «Историю Малороссии» Миколи Mapкевича (1842-1843 pp., два томи ав­торського тексту і три - джерел), Віссаріон Бєлінський зрезюмував таку візію української історії вичерпна чітко:

Малороссия никогда не была государством, следовательно, и истории в строгом значений этого слова не имела. История Малороссии єсть не более, чем зпизод из царствования царя Алексея Михайловича... побочная река, впадающая в большую реку русской истории.

Сказане не означає, що схиляння пе­ред державою як «головним героєм» історії було властиве тільки імперським історіографіям. Зокрема, такого пієтету не уникли й представники Краківської (так званої «песимістичної») школи істориків, що постала у другій половині XIX століття. Краківським професорам, зрозуміло, йшлося не про імперський патріотизм, а про носталь­гію за втраченою державністю. Невдача «Весни народів» і криваве приду­шення польського Січневого повстання 1863-1864 pp. стали поштовхом до; переосмислення історії або, за висловом одного з «батьків» тієї школи, вже : згадуваного Юзефа Шуйського (1835-1883), - до «порахунку з минулим». У чотиритомній синтезі «Dzieje Polsku podług ostatnich badań spisane» («Історія Польщі згідно з останніми дослі-

[132]