Staatsraison пруського зразка: великий Ранке та його послідовники

Ранке воно могло означати й «за суттю», «згідно з властивостями». Тоді формула втрачала би свою категоричність, вибуваючи певного релятивізму й стверджуючи, що завданням історії є оповідь про сутність подій, а не про їх справжній перебіг. На можливість такого тлумачення вказують і погляди берлінського професора на зміст істо­ричного пізнання: його, на думку Ран­ке, годі підпорядкувати якимось за­гальним схемам (наприклад, ідеї прогресу), а можна лише здобути через інтуїтивне осягнення неповторного са­мим істориком. Мірилом неповторного для науковця виступала держава - не як політичний організм, а як певна концентрація влади, закорінена у «ду­ховній підставі» (geistige Grundlage). Кожна держава, отже, постає як свого роду індивідуальність, наділена влас­ними тенденціями духовного характе­ру («історичною ідеєю»). Від потужности держави залежить її культурна креативність, і то успішній державі-переможниці притаманна вища мо­рально-духовна енергія порівняно з державою-невдахою.

У практичному застосуванні такого підходу європейська культура поста­вала як сполучення романських і гер­манських елементів, що засвоїли спад­щину Античности й поклали її в під­мурівок притаманних Европі інститу­цій - держави, Церкви, права. Ні сло­в'янський світ, ні решта недержавних європейських народів у цю схему, зро­зуміло, не мали шансів потрапити, бо за підставовий елемент історичного процесу Ранке вважав державу, її політику та чільних діячів. За висло­вом історика, «в державах оприявнюється безперервність життя, яку ми приписуємо людському родові».

З-поміж інших німецьких істориків, чиє становлення припало на добу Ро­мантизму, гучної слави зажили ще двоє берлінців - Йоган Ґустав Дройзен (1808-1884) і Теодор Момзен (1817-1903). Перший починав як історик еліністичної доби, але його найвидатнішою працею вважають доведену до 1759 року дванадцятитомну «Geschich­te der Preussischen Politik» («Історія пруської політики», 1855- 1866 рр.). Як палкий пруський патріот, Дройзен відкидав об'єктивізм Ранке, називаючи

[129]

Розділ 4. Доба Романтизму: великі історики у тенетах великих філософських систем

історію «політикою, оберненою в мину­ле», а суттю й змістом такої історії вва­жав державу, що виступала, за його ок­ресленням, як «синтез епохи, сума актів волі, які її пронизують». Опоную­чи позитивістській концепції історії, Дройзен написав низку яскравих теоретико-методологічних праць, до яких ми повернемося в наступному розділі. Стосовно Момзена, то досить сказати, що наприкінці свого довгого життя, у 1902 p., він став Нобелівським лавреатом, написавши понад півтори тисячі праць із римської історії, які принесли йому славу неперевершеного знавця Античности, зокрема дотепер класичну за фактографічною насиченістю й ерудицією п'ятитомну серію «Rômische Geschichte» («Римська історія», 1849а 1885 pp.). Що ж до ідеї цього твору, тої ньому, як завважували вже неприхильні до Прусії сучасники, історію піднесення Риму подано як науку для німців, котрим, аби досягти такої ж поз туги, належало об'єднатися під скіпет­ром пруського імператора.

Врешті, з Берлінської школи вийшов політик і офіційний історіограф Прусії після смерти Ранке Гайнрих фон Трайчке (1834-1896), полум'яний адепт німецького єднання довкола пруської держави, автор, поміж іншого, п'ятитомної синтези «Deutsche Geschichte im 19 Jahrhundert» («Німецька історія у Хід столітті», 1879-1894 pp.). Насиченість цієї роботи відвертим культом війни ті ворожнечі до слов'ян і євреїв дали підстави згодом уважати Трайчке одним із духовних батьків нацизму.

Державницьки зорієнтовану концептуальну платформу пруської школи поділяли й російські історики пер­шої половини XIX ст., зокрема «батько» нової російської історіографії й офіційний придворний історіограф Николай Карамзін (1766-1826) - автор «Истории государства Российского», що її дванадцять томів побачили світ упродовж 1816-1829 pp. Карамзін починає оповідь від «древних сведений о России», себто з дописемного києво-руського періоду, й завершує Смутою, а «головним героєм» сконі струйованої істориком наскрізної тяглости «государства Российского» є міцна монархічна влада: як пише Ка­рамзін, «Россия основалась победами и единоначалием, гибла от разновлас-

[130]