Staatsraison пруського зразка: великий Ранке та його послідовники

повторности «народу», але запорукою його життєздатности вважає пере­дусім політичне об'єднання, себто державу:

Певні частини земної поверхні, ра­зом з їхніми мешканцями, вочевидь приречені від природи формувати політичні утворення.

Відштовхуючись від тези Канта про «розумну свободу» особистости, яка сама вирішує свою долю, Фіхте описує щаблі оприявнення цієї «ро­зумної свободи» в трифазовій логіч­ній структурі тези - антитези — синте­зи. Початком історії є фаза, де «розум­на свобода» проявляється у вигляді сліпого інстинкту, коли кожен член первісно-примітивної спільноти чи­нить те, що сам уважає за доцільне, а уряди й влада відсутні. В істиннішу «свободу» це переходить за протилеж­ного стану речей - антитези, коли лю­дина починає визнавати над собою ав­торитет правителя та проголошених ним законів. Вершиною ж «розумної свободи» є поява «органічної», або «замкненої» держави, де кожна осо­бистість підтримує ціле - власну дер­жаву, бо лише в ній людині забезпече­но доступ до урядування, власність, працю та захист, отже - можливість самореалізації. В такий спосіб «органічна держава» постає як сума ко­лективних волевиявлень, що втілю­ють «дух нації».

У «Промовах до німецької нації», де Фіхте закликав пруських громадян до опору Наполеонові, зв'язок «народу» зі своєю «органічною державою» наго­лошено ще категоричніше:

Те, що втратило самостійність, втра­тило разом із цим і змогу втручати­ся у плин часу та визначати його зміст... цей час і воно саме разом зі своїм періодом будуть усунені чу­жою владою, яка керуватиме його долею; відтепер воно взагалі не має свого відліку часу, а рахуватиме ро­ки відповідно до подій і періодів інших народностей і держав. [...] Звідси випливає, що засіб порятун­ку... у вихованні нації, чиє життя згасло і стало додатком до чужого життя... що-я пропоную як єдиний засіб, аби зберегти існування ні­мецької нації. [...] Всезагально має бути вироблений міцний і певний

[127]

Розділ 4. Доба Романтизму: великі історики у тенетах великих філософських систем

дух, про який раніше йшлося як про єдино можливий підмурівок для добре влаштованої держави.

Патріотичне завзяття Фіхте, який наприкінці життя висунув доктрину пангерманізму (з огляду на це його по­деколи вважають провісником німець­кого націонал-соціялізму), не залиши­лося без відгуку. На перетині з фіхте­анськими ідеями у Берлінському уні­верситеті постала пруська продержавницьки зорієнтована школа істориків. Видатний французький історик Нюма Дені Фюстель де Кулянж дещо пізніше іронічно порівняє її з пруською ж армією:

Там уміють слухатися й дотримувати дисципліни. Кожен новачок стає про­довжувачем учителя, працює з ним і для нього... [...] Панує там бездоган­ний порядок: всі маршують у шерензі полками й ротами; кожна рота має свої обов'язки, своє гасло, свою місію, свою мету. Пересічний член не завж­ди знає, куди його ведуть, але чітко простує вказаною дорогою.

Мегазіркою пруської «армії істо­риків» був «батько німецької класич­ної історії» та «вчитель Европи» Лєопольд фон Ранке (1795-1886) - про­фесор Берлінського університету впро­довж 1825-1871 pp., з 1841 р. офі­ційний історіограф Прусії, автор вели­чезної кількости праць, зокрема таких знаменитих, як «Geschichten romani­schen und germanischen Völker von 1494 bis 1514» («Історії романських і гер­манських народів з 1494 по 1514 pp.», 1824 p.), двотомна «Die römischen Päpste, ihre Kirche und ihr Staat im 16. und 17. Jahrhundert» («Римські папи, їхня Церква та їхня держава у XVI-XVII століттях», 1834-1836 pp.), шестититомна «Deutsche Geschichte im Zeitalter der Reformation» («Німецька істо­рія доби Реформації», 1839-1847 pp.), семитомна «Englische Geschichte vornehmlich im Y17. Jahrhundert» («Англійська історія переважно XVII століття», 1859-1868 pp.), п'ятитомна «Französische Geschichte vornehmlich im 16. und 17. Jahrhundert» («Французька історія переважно XVI-XVII століть», 1852-1861 pp.), семитомна «Weltgeschichte» («Всесвітня історія», 1880-Я 1886 pp.) та ін. Як наставник більшос­ти німецьких істориків XIX ст. (а ті, своєю чергою, виховували власних учнів у дусі Ранке), берлінський професор став фактично творцем нової моделі фахового вишколу, вперше запровадивши семінарську форму за­нять, практиковану й сьогодні, коли студенти вивчають джерела та готують дослідницькі реферати про них. Мето­дологічне credo Ранке сформульоване вже у передмові до його першої книж­ки 1824 p.:

Історії призначають функцію суду над . минулим, напучування сучасників за­для корі їсти майбутніх поколінь, але вона не почуває себе гідною таких ви­соких обов'язків, вона має тільки роз­повісти, як воно сталося насправді [wie es eigentlich gewesen].

Ця знаменита формула досі залишається контроверсійною, зважаючи на багатозначність німецького слова eigentlich, що його звично переклада­ють як «насправді», хоча в тлумаченні

[128]