Герої, героїчне та культ Героїв

нально розбіжні погляди стосовно функції й розміру цієї частки можемо натрапити у європейській історіографії аж до початку XX ст., коли «народ» остаточно переміг «героїв». При початку теоретичного осмислення історії як висліду вольового імпульсу видатних осіб стоїть той-таки Геґель із уже згаданими лекціями з філософії історії. За Геґелем, у партикулярних Шлях великих історичних постатей {«діячів світової історії»), керованих честолюбством, прагненням слави чи пожадливістю, дістає своє об'єктивне втілення Світовий Дух. Пересічні лю­ди, пише Геґель, легко пристосовують­ся до усталених рамок, усередині яких реалізують свої бажання та приватні інтереси відповідно до вимог суспільства. Натомість «герої» - це люди, що можуть змиритися із ситуацією, ко­ли їхні прагнення суперечать уста­леній моралі, нормам права тощо. На­ділені винятковою волею, ці індивіди перевертають соціяльний лад і таким чином надають нового напряму історії, заліснюючи її внутрішню потребу в постійних перетвореннях. У такий спосіб їхні пристрасті слугують знаряд­дям оприявлення Світового Духу, що визначає плин історії:

[...ї]х треба назвати героями, бо во­ни черпали свої цілі та своє призна­чення не просто зі спокійного, впо­рядкованого, освяченого системою . плину речей, а з джерела, зміст якого був прихований... із внутрішнього Духу, котрий іще перебуває під зем­лею і стукає у зовнішній світ, немов у шкаралупу, розбиваючи її... Тому здається, що герої діють самі по собі, що це їхні дії створили такий стан і такі відносини в світі... [...] їхньою справою було знати це все-загальне, необхідний найближчий щабель у розвитку світу, зробити його своєю метою і укласти в його здійснення свою енергію.

Про романтичний месіянізм гегелів­ського героя простіше скаже Іван Франко. Називаючи таких людей «об­ранцями долі», він напише, що їхній життєпис дає змогу «більш-менш гли­боко увійти в таємниці духу їхньої до­би, бо саме в них цей дух міститься, в них він немов відтворюється і знахо­дить своє найвиразніше втілення». Цю думку Франко висловив 1897 p., коли сама ідея «героя» вже здобулася на дов­гу низку як теоретичних обґрунтувань, так і прикладних зображень в історіо­графії та красному письменстві.

З-поміж теоретиків історіописання авторитетне слово, зокрема, визнавали за англійським філософом історії Томасом Карлайлом (1795-1881). У збір­ці лекцій-есеїв «On Heroes and Hero-Worship, and the Heroic in History » («Про Героїв, Культ Героїв і Героїчне в історії», 1840 р.) Карлайл обстоює тезу про те, що історичний процес - це не сукупність «абстракцій, діяграм і тео­рем», а наслідок дії «безмежного числа біографій» реальних людей. Зміни ж у цьому процесі зумовлено вольовими імпульсами героїв-вождів, які притя­гують маси. Отже, ціла світова історія є власне історією «Великих Людей», котрі її творять:

Вони були провідниками людства, ці великі особистості; вони ліпили

[125]

Розділ 4. Доба Романтизму: великі історики у тенетах великих філософських систем

його й пропонували взірці, вони бу­ли в широкому сенсі творцями всьо­го того, що загалові людей вдалося зробити чи досягнути; всі речі в сві­ті, які ми тепер бачимо твердо устале­ними, - це властиво зовнішній ре­зультат, практична реалізація та здійснення задумів, що втілилися у посланих світові Великих Людях. Можна справедливо виснувати, що душею цілої світової історії є їхня історія. [...] Історія світу... була біо­графією Великих Людей.

З цього випливає, на думку Кар­лайл а, обґрунтовану в іншому есеї, го­ловна мета історика: змусити голоси Великих Людей перестерігати й нади­хати тих, хто живе сьогодні, адже ці люди «хоч і пішли, але досі тут, хоч і померли, але все ще промовляють».

У другій половині XIX ст. історики-позитивісти докорінно перетлума­чать таке сприйняття постаті героя але воно наново спалахне у гаслі «культу героїв» під пером істориків неоромантиків. До тих і тих ми ще поз вернемося згодом.

Staatsraison пруського зразка: І великий Ранке та його послідовники

Німеччині судилося стати батьків­щиною не лише ідеї культурного націоналізму, започаткованої Гердером, але й ідеї націоналізму політичного, що знайшла своє найвиразніше втіле­ння у творах першого ректора засно­ваного 1809 р. Берлінського універси­тету Йогана Ґотліба Фіхте (1762— 1814), учня Канта, філософа й палко­го пруського патріота. Особливе міс­це з перспективи розвитку пруської «державницької» школи істориків на­лежить політичному есеєві Фіхте «Der geschlossene Handelsstaat» («Замкнена торгова держава», 1800 p.), збірці лекцій «Grundzüge des gegenwärtigen Zeitalters» («Головні ознаки теперішніх часів», 1806 p.) та кільком промовам, виголошеним узимку 1807-^; 1808 pp., під час окупації Прусії наполеонівськими військами (їх видано під назвою «Reden an die Deutsche Nation» [«Промови до німецької на­ції»]). Адаптуючи до німецьких реа­лій властиве Просвітництву політич­не розуміння нації як нації-держави, Фіхте за свого роду трамплін вико­ристовує Гердерову ідею єдности при­роди й духу як основи культурної не-

[126]