«Історичні» нації та «неісторичні» народи під колесами історії

«Історичні» нації та «неісторичні» народи під колесами історії

Ідею поділу народів на «історичні» та «неісторичні» висунув геніяльний Німецький філософ, уродженець Швабії, професор філософії Берлінського Університету протягом 1818-1831 pp. Ґеорґ Вільгельм Геґель в університетських лекціях 1822-1823 pp., виданих під наголовком «Vorlesungen über die Philosophie der Geschichte» («Лекції з філо­софії історії»). Для нефілософа переказати абстракції філософського генія - це все одно, що наспівати, як у відомому анекдоті, Карузо. Отже, з неминучим спрощенням це можна викласти отак: в універсальній історії людства, за Геґежем, здійснює себе певна понадчасова ідея («Світовий Дух» [Weltgeist], або Абсолютний Розум), котра власне й на­дає сенсу історії поточній:

Світова історія триває згідно з внутрішньою закономірністю, це раціо­нальний процес, раціональність яко­го є не раціональністю окремого предмета, а божественним Абсолютним Розумом.

Світовий Дух прокладає собі шлях до народів, держав чи індивідів прихо­вано, оприявлюючи себе лише на най­вищому щаблі - у мистецтві, релігії та, врешті, філософії, що здатна розшифрувати «ієрогліф Розуму, вмурований в історію людства». Конкретним же знаряддям цього оприявлення слугують ті чи ті народи, які, почергово виходячи на світову арену, втілюють об’єктивну фазу розвитку Духу - державу, що її Геґель розглядає не як до­вільний витвір індивідів, а як немину­чу форму, якої досягає Світовий Дух у простуванні до «моральної свободи»: він «не тільки носиться над історією, як над водами, але діє в ній, становить її одинокий рушій». Отже, історію людства слід розуміти як цілісний процес «усвідомлення свободи», що реалізується у діях народів і держав. Кожну цивілізацію в цьому процесі представляють її лідери, наділені мі­сією духовного проводу: східну (де ли­ше одна людина - деспот - користалася свободою); античну греко-римську (де свобідними були чимало людей, але не всі); християнсько-германську (де під впливом євангельського Передання народи Европи усвідомили, що кожна людина має бути вільною у рам­ках правлінь, підпорядкованих зако-

[123]

Розділ 4. Доба Романтизму: великі історики у тенетах великих філософських систем

нові). Усвідомлення ж народами вар­тостей свободи, за Гегелем, можливе тільки в рамках держави - певної іде­альної сутности, яка забезпечує узго­дження приватних інтересів людини з інтересом спільним (таку державу Геґель називає «шляхом Бога у світ»). Тому народи, що не мали власної дер­жави, не можуть мати й історії, - вони змарнували, за висловом філософа, свою роль «у драмі Світового Духу» і приречені на зникнення.

Погляд на історію як на діялектичний, себто невпинно мінливий процес, конкретні стадії якого під впливом внутрішніх суперечностей неминуче витісняють інші, наступні, набуваючи при цьому нових, якісно вищих форм, теж бере свій початок від Геґелевої «Філософії історії». За Гегелем, світ розвивається у ритмі діялектичної тріяди, де кожній формі буття наслі­дує її заперечення як теза й антитеза, відтак дійсність переходить до синте­зи, себто узгодження суперечностей, а далі синтеза і собі стає тезою і т. д. Це безнастанне перетворення буття є до­конечним законом, бо в кожному роз­квіті приховано зародки розкладу, але стадія розкладу зберігає суттєве - по­дібно як у зів'ялій рослині зберігаєть­ся насіння. Цій універсальній системі підлягають усі форми буття - приро­да, культура, держава, суспільство, релігія, наука тощо:

[...К]оли одне щезає, інше негайно стає на його місце. [...] Зміна, що є загибеллю, - це одночасно й виник­нення нового життя, з життя бере початок смерть, а зі смерти - життя.

Звідси випливає, що послідовне розгортання історичних подій ніколи не буває випадковим - навпаки, вона необхідне й неуникненне. Приміром Стародавня Греція породжує свою протилежність - Стародавній Рим, а з цих тези й антитези постає синтеза -германо-християнський (європейсь­кий) світ.

Міркування Геґеля стосувалися сфе­ри суто спекулятивної філософії - це «чисті сутності» й «чисті ідеї». Нато­мість сама гегелівська дихотомія «істо­ричних» і «неісторичних» народів швид­ко перестрибнула з царини філософсь­ких абстракцій у царину публіцистики й історіописання, надовго позбавивши «неісторичні» народи власних «історій». Що ж до ідеї діялектичного розвитку, то вона дістала своє остаточні завершення дещо пізніше - в пози­тивістській еволюційній теорії, до чого ми ще повернемося.

Герої, героїчне та культ Героїв

Доромантичну історіографію, зокре­ма й «філософську історію» Просвітництва, не бентежили сумніви щодо того, хто «робить історію». Звісне вожді та полководці, імператори, ко­ролі й князі, духовні подвижники, зло-і вісні лиходії, індивіди виняткової си­ли волі й енергії - словом, непересічне люди. Народження «народу», про яка йшлося повище, скаламутило цю оче­видність і вперше поставило проблеми «героя», себто творця історії. Адже «народові» належало теж виділити частку в драмі історії, тому на карди-

[124]