Розділ 4. Доба Романтизму: великі історики у тенетах великих філософських систем

чинниками, що і визначають, і віддзер­калюють специфіку національної неповторности, або, послуговуючись термінологією філософа, «душі наро­ду» (Volksseele). Кожна культура, своєю чергою, є даром Божим, а отже - як частина божественного цілого - має унікальну вартість, безвідносну до інших культур, та власну внутрішню обґрунтованість і призначення у багатоманітті форм історичного буття:

Всі творіння Божі укріплені в собі, всі прекрасним зв'язком з'єднані поміж собою, оскільки всьому вка­зано межу й усе спирається на рів­новагу протиборчих сил, впорядко­вану внутрішньою силою. Ця сила - провідна нитка для мене; я простую лабіринтом історії і скрізь бачу бо­жественну гармонію та порядок; все, що хоч якось може здійснитися, насправді здійснюється, і все, що може діяти, діє.

Ідеї Гердера революційно переінак­шували погорду Просвітництва до «варварських» культур і суспільств, навпаки - створювали простір для по­шуку в них особливої, «природної» цінности. Накладаючись на романтичний пієтет перед минулим, це вперше при­звело до сприйняття історії людства як процесу безперервного культурного взаємозбагачення, коли, за висловом Гердера,

...народ передає свій духовний на­буток іншому народові. Отак у ве­ликому поступі націй набувають вищого рівня мистецтва, науки, культура та мова - це найліпший спосіб їх удосконалити, що вибрала природа. [...] Хіба карлик на плечах у велетня не вищий завжди за само­го велетня?

На виклик культурно-національно­го виокремлення, поруч із літератора­ми та збирачами фольклору, потрактованого як уособлення питомих джерел «народної душі», гаряче відгукнулися історики. Власне вони у своїх працях уперше стали системно обґрунтовува­ти специфіку минулого тих чи тих націй як нібито зумовлену неповтор­ним «духом» нації (у цьому вельми стало у пригоді нехтуване просвітни­ками ренесансне історіописання: «спо­гади» про Римську імперію італійсь-

[120]

«Відкриття народу»

ких гуманістів, апеляція їхніх німець­ких колег до звитяг германських пле­мен як «будівничих Европи» і т. д.). Бурхлива «націоналізація» європей­ських держав упродовж XIX ст. пе­ретворювала істориків, як інколи це (метафорично окреслюють, на «пер­ших жерців націоналізму», що науково узасаднили «колективну генеалогію» - уявлення про спільність крові на спіль­ний, власній землі. Варто підкреслити, що Гердерів наголос на самоцінності й унікальності кожної з культур, поміж яких немає «вищих» чи «нижчих», відкривав обрії націотворення і для тих європейських народів, що були менш успішними в політичних кар'є­рах, ніж французи, росіяни чи бри­танці.

Зароджений у такий спосіб куль­турницький рух ліг в основу рвучкої активізації («відродження») багатьох [бездержавних етносів Европи - чехів, словаків, сербів, фінів, румунів, шот­ландців, урешті - українців. Прикмет­но звучать самі назви написаних у цьо­му річищі творів $ із наголосом на слові «народ» і на предковічних вито­ках відповідного народу: «Історія польського народу» поляка Єжи Самуеля Бандтке (1810 p.), «Слов'янські старожитності» словака Павла Йосефа Шафарика (1837 p.), «Історія чеського народу в Чехії та Моравії» чеха Франтишка Палацького (1848 р.) та ін. Для України чільним маніфестом романтичного націоналізму є «Книга буття українського народу» Миколи Костомарова, створена наприкінці 1845 - на початку 1846 р. як свого po­ду «програма» Кирило-Методіївського братства. Тут ми вперше натрап­ляємо на складник ідеології романтич­ного націоналізму — ідею особливої мі­сії свого народу, чи не найвиразніше сформульовану в закликах лідера іта­лійського Рисорджименто Джузеппе Мадзині (1805-1872):

Вас, хто народився в Італії, Бог на­ділив, ніби на відзнаку особливої прихильности, країною, найліпше окресленою в Европі. [...] Наша Краї­на - це наш дім, що його дав нам Бог, оселивши в ньому численну ро­дину, яку ми любимо і яка любить нас [...]. Людство - це велика армія, що рухається на завоювання невідо­мих земель, супроти могутніх і обе­режних ворогів. Народи - окремі полки та дивізії цієї армії. Кожному довірено свій пост... Не кидайте зна­мено, яке дав вам Бог. [...] Ваша Країна є знаком місії, яку дав вам Бог, аби ви її здійснили у складі людства.

Неважко побачити ідейну спорід­неність цих палких слів із відповідни­ми рядками «Книги буття»:

Лежить у могилі Україна, та не мерт­ва, бо уже приходить голос і пробу­дить. [...] І в третій раз вона скоро прокинеться і крикне на всю широку Слов'янщину, і почують крик встане Україна, і буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов'ян­ськім. І тоді

звершиться Писаніє: «Камень ero же не брєгоша зиждущії, то і бисть во главу угла».

Наскільки істотним внеском в істо­ріописання XIX ст. була ідея месіянського покликання власної «нації», вид-

[121]

Розділ 4. Доба Романтизму: великі історики у тенетах великих філософських систем

но з того, що ця ідея зберегла свій «мобілізаційний зміст» і в другій половині XIX ст. - у працях істориків, які скеп­тично ставилися до романтичного на­родолюбства. Приміром, краківський історик-консерватор Юзеф Шуйський, гострий опонент романтичного звеличування польського минулого, писав у 1862 p.:

Польща мала подвійну місію, оче­видно, призначену їй Богом. Вона мусила боронити християнство від навали зі Сходу й апостолувати Схід, перетворюючи слов'янські на­роди, яким була матір'ю, на слуг християнської цивілізації та обе­рігаючи їхні національні власти­вості від загарбницької ідеї пангер­манізму.

Врешті, окрім «покликання наро­ду», в романтичну добу остаточно ут­верджуються стереотипні характерис­тики тих чи тих народів, які нібито відбивають їхній «дух». Що французи «легковажні», греки «віроломні», нім­ці «вперті п'яниці», англійці «пихаті», іспанці «серйозні» і т. ін., відомо було здавна — іронічними репліками з при­воду вад/властивостей сусіда євро­пейське письменство не гребувало завжди, а в XVII ст. навіть набули по­ширення жартівливі «каталоги на­родів», де кожній нації привласнено певне стале означення. Просвітники у XVIII ст. знайшли цьому «раціональ­не» пояснення — «особливий характер народу» тлумачився як наслідок при­родно-кліматичних умов його буття: південним народам віднині належало бути співучими та легковажними, а північним — суворими й діловитими! Варто принагідно завважити, що з цим не забарилися й українські автори. Ось як, для прикладу, виглядають українці у тексті «Топографического onuсания Черниговского наместничестпва» Афанасія Шафонського (1786 p.):

Малороссийский народ вообще, от самого знатного до последнего человека, имеет нрав тихий, робкий, застенчивьій, ненахальньїй [...]. Малороссиянина и малороссиянку мож­но, кроме eгo наречия, между вели­ким числом великороссиян по eгo обращению узнать. Он в обхождении ласков, благосклонен, учтив, простодушен, гостеприимчив, неко-рыстолюбив, непредприимчив, более невесел, нежели весел, набожен и суеверен, ленив, неподвижен, к тяжбам и ябедам склонен, мстителен и нетрезв, телом сановит, бел, здоров... Малороссияне все склонны к музнке, и обыкновенно на скрьшке, на гуслях, цымбалах и на бандуре, на дудках [...]. К пению особливую имеют склонность и способность.

Романтичне історіописання, шука­ючи неповторний «дух народу», по-своєму кодифікувало всі попередні стереотипи, намагаючись «науково по­яснити» притаманні тому чи тому на­родові етнопсихологічні властивості. Тож власне під пером людей доби Ро­мантизму українці остаточно перетво­рилися на «сумирну», «співучу» й схильну до мрійливости націю, пере­давши цей романтичний заповіт но­вітнім шукачам «філософії серця» та інших симпатичних рис української неповторности.

[122]