Розділ 4. Доба Романтизму: великі історики у тенетах великих філософських систем

ють бути не чуттєвими, а розумними, вони поставили все на голову. Можна сказати, що такі люди їдять і п'ють не з природного апетиту чи для задово­лення, а тому, що вважають це корис­ним. [...] Текст усіх проповідей про Просвітництво є насправді смішною пародією на слова історії Творіння. Він звучить так, ніби це «Allgemeine Deutsche Bibliothek» [берлінська га­зета. - H. Я.] сказала: «Нехай буде світло, і стало світло».

Нові ідоли, піднесені на п'єдестал новою добою, не залишили байдужи­ми й істориків. Ось як образно харак­теризує романтичний переворот в історіописанні Бенедетто Кроче:

З нестримністю потоку, що повер­тається у своє природне річище, змітаючи всі штучні перепони, після довгої раціоналістичної аскези погля­ди віднині звернулися до старої релігії, до старих національних і місцевих звичаїв, залунало полегше­не зітхання радости, коли знову відкрилися старі садиби, замки і собо­ри, зазвучали давні пісні й пригадали­ся старі легенди. [...] Ностальгійна течія в історіографії Романтизму не зводиться до окремих творів чи імен: вона, немов повінь, затопила все або майже все, написане в той час.

Ліки від Просвітництва

Стрижень перемін в історіописанні годі зрозуміти, не взявши до уваги ос­новних прикмет романтичного світо­сприйняття. Такими вважають: 1) ре­лігійність не через засвоєння догматів, а через почуття й містичний досвід: 2) визнання переваги емоцій, зокрема станів екстазу та натхнення, над раціонально усталеними правилами (свій прояв, зокрема, це знайшло у витіс­ненні класицизму з красного письменства, малярства й архітектури, у появі! так званих «романтичних», себто таких, що імітують живу природу, парків тощо); 3) захоплення усім індивідуаль­но-неповторним, незвичайним, екзотичним, таємничим (звідси тріумфальні не зростання інтересу до «сивої давнини» - Середньовіччя та його решток у руїнах і легендах); 4) культ неординар­ної особистости (досить нагадати вперше наголошену роль «поета-пророка» чи літературні образи «зайвих» моло­дих людей, які не знаходять собі місця! серед нудних «обивателів»).

Нові акценти, що їх розставляв у європейській культурі Романтизм, тягли за собою і нове тлумачення «сенсу історії», яке узгоджувалося з новим світовідчуттям та новими куль­турними запитами. Самі історики ще не задумувалися над такими абстракціями, та, правду кажучи, й до сьогодні мало ними переймаються. На допомогу прийшла підказка філософів. Стра­тегічне партнерство історії з філо­софією було вже до певної міри випро­буваним, адже «філософська історія» Просвітництва таки привчила шукати «сенс історії» поза компетенцією Про­видіння, а водночас ерудити й антик­вари залишили в спадок історикам XIX ст. практичні навички того, як розпитувати джерела, шукаючи від­повідей на сформульовані філософами запитання. Либонь, ніколи доти й

[118]

«Відкриття народу»

ніколи відтоді стільки великих філо­софських умів не розмірковувало над осмисленням історії, як у романтичну добу: Імануїл Кант (1724-1804) і Йоган Ґотфрид фон Гердер (1744- 1803), Йоган Ґотліб Фіхте (1762-1814) і Ґеорґ Вільгельм Гегель (1770-1831), Томас Карлайл (1795-1881) і Жозеф де Местр (1753-1821) та багато інших. Не пірнаючи в глибини філософських абстракцій, коротко переглянемо ті з запропонованих ними поглядів на пе­ребіг історії, що були сприйняті й «практично зреалізовані» в історіопи­санні доби Романтизму.

«Відкриття народу»

Свою появу жмуток тих ідей, що невдовзі ляжуть у підмурівок так зва­ного культурного націоналізму, або «етнонаціоналізму» (зрозуміло, обидві дефініції пізніші), завдячує вихідцеві зі Східної Прусії, лютеранському пас­тору, а від 1776 р. духовному главі лю­теран Ваймарського герцогства Йоганові Ґотфриду фон Гердеру, - за слова­ми одного з біографів, людині «епо­хальних передчуттів». Найповніше ті ідеї викладено у чотиритомній праці філософа «Ideen zur Philosophie der Geschichte der Menschenheit» («Думки до філософії історії людства», 1784-1791 pp.). Почасти відштовхуючись від статті Дідро в «Енциклопедії» про «особливий характер» кожної нації та від трактату Монтеск'є «Дух законів» (де правничі системи різних народів витлумачено як прояв їхнього «загаль­ного духу», усталеного під впливом клімату, форми правління, релігії та звичаїв), Гердер розглядає людину як істоту, що її формують «два світи» - світ природи і світ духу, поєднані в мові, психології та життєвих ціннос­тях. Ця сума ознак зумовлює специ­фіку «народного духу» (Volksgeist) певної нації, який зберігає сталі харак­теристики попри зміну географічного довкілля чи політичних обставин, бо успадковується природним шляхом, передаючись із покоління до поколін­ня у мітах, легендах, народних піснях і казках. Втрачаючи ж свою мову - ос­новний інструмент передачі досвіду поколінь, - народ неминуче втрачає власну «самість», стає нежиттєздат­ним. Отже, мова й трансльована через неї культура, за Гердером, є головними

[119]