Розділ 3. «Історіографічні революції»- тривають: Ренесанс, Бароко, Просвітництво

цер (1735-1809). До речі, саме він, пе­ребуваючи упродовж 1761-1767 pp. в Росії яко член Петербурзької Академії наук, написав першу історію Київської Руси новітнього типу («Geschichte von Russland», 1769 p.), а також заклав ос­нову наукового вивчення давньорусь­ких літописів у виданій пізніше чоти­ритомній праці «Nestor. Russische Апnalen in ihrer Slavonischen Grundsprache verglichen, ubersetzt und erklart» («Hecтор. Переклад і пояснення руських лі­тописів, порівняних на підставі їхньої первісної слов'янської мови», 1803— 1805 pp.). У цій праці Шльоцер рішуче солідаризується з гіпотезою двох своїх попередників-німців, що працювали в Санкт-Петербурзі (Ґергарда Фридриха Мюлєра та Ґотліба Зиґфрида Баєра) щодо варязького коріння давньорусь­кої держави — так званою «нормансь­кою теорією». Через неї наприкінці 1740-х запалав бучний скандал, бо російський склад Академії, передусім Михаїл Ломоносов, уважали це гань­бою для Росії. Як писав Шльоцер у «Несторі», «скандинави, себто норма­ни в широкому сенсі цього слова, за­снували руську державу, і щодо цього ніхто не може мати жодних сумнівів».

На завершення не можна оминути першої історії України «ерудитського» типу. її автором став австрійський істо­рик Йоган Кристіян Енґель (1770-1814), Шльоцерів учень, який 1790 р. дебютував короткою розвідкою «Сотmentatio de republica militari seu comparatio Lacaedemoniarum, Cretensium et Cossacorum» («Коментар про військову державу, або порівняння спартанців, критян і козаків»), а в 1792-1793 pp. видав двотомну працю про Галицько-Волинську Русь; ще пізніше, у 1796 p., використав зібрані тут матеріяли для підсумкової книжки «Geschichte der Ukraine und der ukrainischen Kosaken, wie ouch der Konigreiche Halitsch-Wladiтіг» («Історія України та українських козаків, а також Галицько-Володимирського королівства»). Всі ці здобутки, правила та методи «антикварної історіографії» Просвіт­ництва залишилися зброєю історика й по тому, як самовпевнений просвіт­ницький Розум поступився на зламі XVIII-XIX ст. своїй рішучій протилежності - ірраціональному Романа тизмові, зануреному в глибини таєм­ничого та містико-символічного.

Провісники «романтичного перевороту»

Перш ніж перейти до «романтичного І перевороту» в європейській культурі, варто коротко згадати про ті явища, що помалу й зсередини підточували у XVIII ст. раціоналізм Просвітництва, і готуючи «стартовий майданчик» для Романтизму. Одним із них став такі званий пієтизм - зароджена серед про­тестантів Голандії релігійно-містична течія («релігія серця»), яка наприкінці XVII — в першій половині XVIII ст. по­ширилася у Німеччині (зокрема, справ­жньою «столицею» пієтизму став Гальський університет). Одним із найвидат- ніших попередників пієтизму був теолог-містик Якоб Беме (1575-1624), а серед його послідовників, що закликали до самозаглиблення та інтуїтивного І осягнення божественного одкровен-

[112]

Передвісники «романтичного перевороту»

ня, - Август Герман Франке (1663-1727), Йоган Конрад Дипель (1673-1734), Готфрид Арнольд (1665-1714) та ба­гато інших - аж до найвидатнішого з-поміж тогочасних містиків, шведсько­го філософа Емануеля Сведенборга (1688-1772). Своєю чергою, німець­кий пієтизм знайшов відгук в Англії, де 1729 р. Джон Веслі та його брат Чарлз створили при Оксфордському університеті Святий Клуб (Holy Club) задля «методичного» застосування євангельських заповідей у повсякден­ному житті (з проповідей братів Веслі невдовзі виросте потужний церковний рух методистів). Варто додати, що пієтизм не залишив байдужими й ви­хованців Києво-Могилянської академії, про що свідчать переклади Се­мена Гамалії Беме і Симона Тодорського Франке, вплив містиків на Ско­вороду, праці теологів-містиків у при­ватних бібліотеках церковних ієрархів - вихованців Академії, синодальні справи про «помилки» в їхніх богословських текстах і проповідях тощо. Важливо й те, що невдовзі праці містиків, особливо Беме, матимуть величезний вплив на інтелектуальний клі­мат доби Романтизму.

У парі з містицизмом розвивалося масонство (з англ. mason - муляр) - релігійно-етичний рух, започаткова­ний ще в середині XVII ст. в Англії, а остаточно усталений із 1717 p., коли Чотири масонських ложі об'єдналися у «Велику ложу Англії» (1725 р. до неї вже належало 70 лож, а десятиліттям пізніше - близько сотні в самому тіль­ки Лондоні). За посередництва бри­танців масонство охоплює практично весь європейський континент, блиска­вично поширившись настільки, що Католицька Церква вважала за не­обхідне засудити його спеціяльною буллою 1738 p., в якій папа кваліфіку­вав масонів як «шкідливу секту» та єресь і погрожував відлученням від Церкви. В Росії членів таємних лож, спершу лише іноземців, фіксують з 1730-х pp., а 1781 р. у Москві було за­сновано масонський гурт, до якого на­лежали, зокрема, історики Николай Новіков, Михаїл Щербатов і Николай Карамзін. На території України першу масонську ложу відкрили 1742 р. у во­линському містечку Вишнівці; з 1758 р. діяла ложа «Трьох Богинь» у Львові; масонами варшавської ложі «Трьох Братів» були Кирило й Олексій Розумовські; 1784 р. першу ложу, що звала­ся «Безсмертя», утворено в Києві, і т. д. Серед українських масонів другої по­ловини XVIII - початку XIX ст. бачи­мо Івана Котляревського, а також чис­ленних нащадків козацької старши­ни - Гамалій, Капністів, Кочубеїв, Кулябок, Лукашевичів, Мартосів, Полетик, Скоропадських, Сулим, Томарів, Туманських, Ханенків та ін. Сьогодні науковці навіть говорять про поширю­вані з України «масонську музику» (Дмитро Бортнянський) і «масонсь­кий живопис» (Володимир Боровиковський).

З масонством упродовж XVIII ст. солідаризувалися сотні тисяч людей. Вважають, наприклад, що лише у Франції масонами було від ЗО до 40 тис. осіб, у німецьких князівствах - від 15 до 20 тис. тощо, а кількість лож різних масонських течій сягала ба-

[113]