«Антиквари» в тіні «філософів»

верситети присуджували ще з XII-XIII ст., процедура захисту докторсь­кої «дисертації» (dissertatio) остаточно усталюється у XVIII столітті. Згідно з нею, претендент мав витримати кілька іспитів з відповідної дисципліни й публічно викласти зміст своєї праці, після чого наперед визначені «промо­тори» давали їй оцінку, а рада профе­сорів виносила рішення щодо «про­моції» (promotio), себто надання титулу. Залишається додати, що історію, як і решту гуманітарних студій, надалі числили за цариною філософського знання, тому претендент діставав ти­тул доктора філософії; власне, ця традиція зберігається до сьогодні в захід­них університетах, де за майже ана­логічною процедурою пошукачі здобу­вають ступені PhD, себто Philosophiae Doctor.

Апробовані «антикварами» спосо­би з'ясування «правдивости» джерел поступово набували вигляду системи, що її викладали студентам. У такий спосіб народилася методологія істо­рії, себто сума обов'язкових для всіх членів цеху методів і правил, за допо­моги яких належало вивчати минуле (отже, вперше заняття історією стало фахом, якого треба спеціяльно навча­тися). Набір цих правил, доволі неви­гадливий, майже не розширювався аж до проникнення в історію соціологіч­них методів, і зрештою зберігає свою силу досі.

□ Першим правилом стає вимога ав­топсії (від грецького «бачити на власні очі»): про будь-які події чи факти слід писати лише тоді, коли історик на власні очі бачив ті джере­ла, що їх він бере за доказ.

□ Другим правилом, як і в середовищі «ерудитів», залишається вимога кри­тичного аналізу джерел, аби верифікувати дати, факти, не потверд­жені деінде події, характер героїв, обставини появи джерела тощо.

□ Третє правило вимагало «депоетизації», себто уникання риторичних засобів переконування читача - фіктивних промов, монологів і діялогів, літературних прикрас тощо (мірою освоєння цього правила по­чинає складатися «наукова мова» професійної історії).

[109]

Розділ 3. «Історіографічні революції» тривають: Ренесанс, Бароко, Просвітництво

Унормування та систематизація історичних знань і технік їх здобуття не забарилися на кодифікацію у від­повідних довідниках, як-от «Основи енциклопедії історичних наук» («Grundriss einer Encyklopddie der historischen Wissenschaften»), що їх уклав 1788 p. професор Ґетинґенського університе­ту Карл Тройґот Ґотлоб Шенеман. У цьому ж університеті в останній тре­тині XVIII ст. почали вперше як ок­ремі курси викладати предмети, які ми тепер називаємо допоміжними істо­ричними дисциплінами, - палеогра­фію, дипломатику, генеалогію, хроно­логію та геральдику.

Всеевропейська «конвенція», по­ширювана через університети, дикту­вала також усталену структуру істо­ріографічного твору. Його належало розпочинати з передмови й підкріплю­вати посиланням на джерела та мірку­вання попередників, що їх, своєю чер­гою, слід було явити публіці - у при­мітках, коментарях, індексах тощо. Са­ме так виглядають перші «універ­сальні» історії нового типу та синтези національних історій: те й те зазвичай писали працелюбні «антиквари» та їхні колеги - університетські професо­ри. За найвиразніший приклад першо­го може правити без перебільшення велетенська «всесвітня» історія в 38 томах «Ап Universal History from the Earliest Account of Time to the Present. Compilded from the Original Authors* («Універсальна історія від найдав­ніших часів до сьогодні. Укладена за оригінальними авторами»); її написа­ли троє істориків - Джордж Сейл, Арчибальд Бовер і Джордж Салманазар. Невдовзі після першого видання (Лондон, 1735-1768 pp.) її було перек­ладено по-французьки й по-німецьки.

До речі, один із авторів цієї фундаментальної праці, такий собі Джордж Салманазар (між 1679 і 1684 — 1763); уособлює водночас і зворотний, почас­ти анекдотичний, почасти химерний бік ерудитства, ще й за часів, що діста­ли, зокрема, ім'я «віку авантюрників». Цей майбутній поважний науковець, співавтор кількох ґрунтовних історич­них і географічних синтез, приятель Семуела Джонсона і побожний письменник-мораліст, на початку XVIII ст. зажив гучної слави як одинокий пред­ставник у Европі цивілізації острова Формоза (теперішній Тайвань), якого вивезли звідти (хоча й не навернули) єзуїти, але згодом охрестив шотланд­ський священик-протестант, надавши такого дивного прізвища на честь асирійського царя Салманазара (в чудер­нацькій ортографії, з «глухим» Р на початку - Psalmanazar). Освіченого формозця запросили викладати до Оксфорду формозьку культуру та мо­ву, що нею той небавом переклав Свя­те Письмо, а відтак видав вельми по­пулярну книжку «Історичний і гео­графічний опис Формози, острова, підлеглого імператорові Японії», де, поміж іншого, вмістив граматику й абетку тієї мови, а також повідомлен­ня про тамтешні розмаїті й напрочуд екзотичні традиції, на кшталт права чоловіків законно поїдати зрадливих дружин тощо. Книжка витримала два поспіль англійські видання, французь­ке та німецьке, а сам молодий профе­сор, дарма що був уже ревним христи-

[110]