Розділ 3. «Історіографічні революції» тривають: Ренесанс, Бароко, Просвітництво

теріялом» для обґрунтування прин­ципів раціоналістичної світобудови. Адже інтерес до минулого заради пізнання самого минулого був глибоко чужий просвітникам. На їхній погляд, важило тільки теперішнє та майбутнє, тоді як минуле - це хіба що гальмо на шляху прогресу та зручна ілюстрація спадщини «темних віків», що її нале­жить подолати, - «забобонів», «не­вігластва», «варварства». Наприклад, Вольтер у щойно згаданому «Нарисі про звичаї та дух народів» писав:

Моєю метою було не так зібрати якомога більше фактів, що з-поміж них одні завжди суперечать іншим і заперечують один одного, як добра­ти найважливіші та найзадокумен-тованіші факти, щоби спрямувати читача, аби він міг сам скласти дум­ку про занепад, оновлення й поступ людського духу, а також ознайоми­тися з характером народів та їхніми звичаями.

Як бачимо, історія для Вольтера цінна не сама по собі, а як засіб сфор­мувати світогляд — свого роду інстру­мент «підготування» до майбутнього. В такий спосіб, по суті, історії припи­сано ту саму, що й доти, функцію magistra vitae, щоправда, ошляхетнену «філософським Розумом». Напри­клад, на запитання «Яка користь від історії?» англійський просвітник лорд Генрі Сент-Джон Болінгброк (1678-1751) у написаних 1735-го й опубліко­ваних 1752 р. «Листах про вивчення і користь історії» («Letters on the Study and Use of History») зусилля ерудитів покладені на встановлення дрібних історичних деталей, називає «пихатим невіглаством», порівнюючи їх із на­ладжуванням інструментів перед кон­цертом - сприйняти це за музику мо­же тільки людина, позбавлена слуху. Справжня користь в іншому:

Яким чином вона [історія. - Н. Я.] може прислужитися до того, щоб ми ставали кращими й мудрішими? [...] Я відповім вам[...]: історія - це філо­софія, що навчає нас за допомоги прикладів. Школою прикладів є ці­лий світ, а наставники в цій школі - історія та досвід.

Не попускає ерудитам і Жан-Жак Руссо, називаючи у трактаті «Етіlе ои sur

[106]

«Антиквари» в тіні «філософів»

l'education» («Еміль, або Про вихован­ня», 1762 р.) їхні дослідницькі зусилля «мистецтвом обирати з-поміж багатьох побрехеньок [plusieurs mensonges] найближчу до правди». А ось одна з багать­ох можливих порад «практичного зас­тосування» корисних уроків історії - з трактату Руссо «Discours sur les sciences etles arts» («Роздуми про науки та мис­тецтва», 1750 p.):

Римська імперія, поглинувши всі ба­гатства світу, стала здобиччю людей, які навіть не знали, що таке багат­ство. Франки завоювали Галлію, сак­си - Англію, не маючи інших скар­бів, окрім хоробрости й бідности. Юрба бідних горян, чиї всі прагнен­ня не йшли далі кількох овечих шкур, принизивши гординю австрій­ців, розгромила вщент заможну й грізну Бургундську династію, що змушувала тремтіти володарів Европи. Врешті, вся могутність і вся муд­рість спадкоємців Карла V, підсиле­на всіма скарбами Індій, розбилася об жменьку ловців оселедців [ідеть­ся про Нідерландську революцію 1565-1576 pp. - Я. Я.]. Тож нехай наші політики припинять свої розра­хунки й задумаються над цими при­кладами, і нехай вони раз і назавжди зрозуміють, що за гроші можна ку­пити все, окрім добрих звичаїв та на­вичок добрих громадян.

На завершення варто додати, що по­пулярність просвітницької «філософсь­кої історії» не обмежилася Францією: їй видали у XVIII ст. данину в багатьох єв­ропейських країнах, ба навіть у далекій від європейських культурних столиць Україні. Зокрема, відлуння нових поглядів на «сенс історії» можна завважи­ти в невеличкій книжці «Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях» (1798 p.), написаній вихідцем із відомо­го старшинського роду, перекладачем Колегії іноземних справ у Санкт-Петер­бурзі Яковом Марковичем (1776-1804). Вже у вступі Маркович декларує, що «не хотел бы вступать в царство мечтаний и призраков», бо справжнє призна­чення історії — показувати рівень освіти та «промышленности» кожного народу Правду кажучи, цю декларацію автор навряд чи виконав, бо, скажімо, його спостереження над «произведениями» не сягають далі називання України «страною обилия и приятностей» та наївних пасажів на кшталт: «Без лишнего труда и тонкого искусства земледельцев паш-ни разводятся легко и обильную приносят жатву». Однак уже те, що подієву канву відсунуто на другий план, язичницькі вірування й обряди давніх русичів названо проявами мар­новірства та чималу увагу приділено кліматові, географії та звичаям, робить цей сентиментальний опус «юного ен­на Малороссии» прикметним.

«Антиквари» в тіні «філософів»

Поруч із істориками-філософами впродовж XVIII ст. працювали й так звані «антиквари» (яких «філософи» відверто зневажали). «Антикварна» течія наслідувала традиції ерудитів XVII ст., ставлячи за пріоритет видан­ня та коментування джерел. Приклади подиву гідного наукового подвижни­цтва «антикварів» можна знайти чи не

[107]