Розділ 3. «Історіографічні революції» тривають: Ренесанс, Бароко, Просвітництво

як пише Гольбах, в історії не може бути місця ані сліпій долі, ані божественно­му Провидінню:

[...] Немає жодної дії, жодного сло­ва, жодної думки, жодного бажання, жодної пристрасти, що не були б не­обхідними, не відбувалися би так, як вони мусять відбуватися, не ви­кликали б таких дій, які вони му­сять викликати.

Під цим кутом зору часовий і прос­торовий контекст конкретних подій втрачав значення, а наперед в їх пояс­ненні виступала так звана паралелі­зація, себто довільне порівняння ви­хоплених із різних часів і територій явищ, які належало узагальнити на фі­лософському рівні. Найповніше теоре­тичне узасаднення такого історіопи­сання, що його самі енциклопедисти називали «філософською історією», здійснив Монтеск'є у трактаті «L'Esprit des lois» («Дух законів», 1748 p.). У пе­редмові до нього читаємо:

Я почав із вивчення людей і дійшов висновку, що все нескінченне роз­маїття їхніх законів і звичаїв спри­чинене не самим лише свавіллям їхньої фантазії. Я встановив за­гальні засади й побачив, що окремі випадки немовби самі собою їм підпорядковані, що історія кожного народу витікає з них як наслідок і що всякий окремий закон пов'яза­ний з іншим законом або залежить від іншого, загальнішого закону.

В іншій праці Монтеск'є «Considerations sur les causes de la grandeur des Romains et de leur decadence» («Міркування про причини піднесення рим­лян та про їх занепад», 1734 р.) детерміністичне пояснення «сенсу історії» обгрунтовано з такою самою рі­шучістю. Побіжний огляд європейсь­кої історії від заснування Рима до за­воювання Константинополя турками тут підпорядковано єдиній меті - по­казати надчасовий механізм злету й падіння держав; рушієм цього механізму виступають «загальні причини» (causes generales), і власне вони зумов­люють «партикулярні причини» (cau­ses particulieres) того чи того перебіги подій:

Не випадок керує світом. [...] Існують загальні причини, моральні І або фізичні, які діють у кожній мо­нархії; вони підносять її; підтриму­ють або стрімко руйнують. Усі ок­ремі випадки підпорядковані своїм причинам, і коли якась битва, себто партикулярна причина, знищила] якусь державу, то рівночасно існу­вала причина загальна, з котрої випливало, що ця держава мала зникнути внаслідок такої битви. Одним словом, головний напрям, подій тягне за собою всі партику­лярні випадки.

Погляд на історію як на згори ске­ровану універсальними (а головне - пізнаванними) принципами відкривав шлях до прогнозування майбутнього, що нібито мало розгортатися згідно з встановленими «законами». Прикладом «філософської історії», зорієнтованої на закономірне, можна, зокрема вважати твори Вольтера, який, як захоплено завважив один із сучасників; «заніс світильника філософії у темні

[104]

«Філософська історія» Просвітництва: тріумф самовпевненого Розуму»

нетрі історії» (до речі, Вольтер пер­шим ужив і саме поняття «філософія історії»]. У низці своїх праць [«Histoire de Charles XII» [«Історія Карла XII»], «Siecle de Louis XIV» [«Століття Людовіка XIV»], «Essay sur I'histoire ge­nerale et sur les moeurs et l’esprit des nations» [«Нарис про загальну історію та про звичаї і дух народів»], «Histoire de I'Empire de Russie sous Pierre le Grand» [«Історія Російської імперії Петра Ве­ликого»], «Philosophie de I'histoire» [«Філософія історії»] та ін.) Вольтер акцентує увагу на розвитку людства як закономірному вдосконаленні люд-сього розуму - цей поступ нібито здійснюється через неухильне нагро­маджування знань і освіти з одночас­ним подоланням «варварської темря­ви» й «тиранії марновірства». Для прикладу, в «Нарисі про звичаї та дух народів» (1753 р.) перехід від римської и до Середньовіччя описано так:

[...] Чуєшся ніби мандрівник, який покинув пишне місто й опинився в пустелі, вкритій терням. Замість прекрасної латинської мови - два f десятки варварських наріч, замість культури й законів - лише варвар­ські звичаї. Цирки й амфітеатри, що підносилися по всіх провін­ціях, - їх скрізь заступили вкриті соломою хижі. Такі красиві Й міцні великі дороги, що пролягали від І підніжжя Капітолію до Таврії, за­лито стоячими водами. Такий са- мий переворот відбувся й в умах. Григорій Турський і монах Фредегар із Сент-Ґалена - це наші Полібії й Тити Лівії. Людський розум деградував серед щонайбезтямнішого марновірства. [...] Вся Европа скніє у цьому приниженні аж до XVI ст. і позбавляється його лише в жахливих судомах.

Всемогутність дедалі досконалішо­го розуму трактували не лише як зако­номірність історії, але і як ключ до май­бутнього щастя людства — неодмінного прогресу, адже, за висловом Дідра, «прогрес людських знань простує на­кресленим шляхом, зійти з якого люд­ський розум просто не може». Найсис-темніше просвітницьку ідею прогресу викладено в трактаті Антуана Ніколя де Кондорсе «Esquisse d'un tableau historique des progres d'esprit humain» («На­черк історичної картини прогресу люд­ського духу», 1794 p.). Тут прогрес ото­тожнено з примноженням знань, нако­пичуваних від найдавніших часів, що нібито в підсумку має привести до роз­витку кожного індивіда, який «не виз­наватиме над собою іншого пана, окрім Розуму». А прискорити це, за Кондор­се, можна тоді, коли «вдасться відшу­кати правильний дороговказ у попе­редній історії загального людського прогресу». Адже його закладено самим рухом історії, бо, наприклад, уже в Се­редньовіччя

Европа, затиснута між тиранією ду­ховенства і військовим деспотиз­мом, чекала в крові та сльозах тієї миті, коли засяє нове світло, що відродить її для свободи, людяности й доброчесностей.

Зважаючи на умоглядну специфіку «філософської історії», не дивуймося, що вона не практикувала прикладних досліджень — лише філософічні синте­зи, де історія служила «підручним ма-

[105]