«Філософська історія» Просвітництва: тріумф самовпевненого Розуму

часну Европу розмовляти французь­кою й «думати по-французькому». І хоча власне «просвітників», себто ра­дикальних мислителів, було заледве із сотню, їхні ідеї, тиражовані через дру­карський верстат і літературно-філо­софські гуртки та салони, сприяли глибоким змінам у світосприйнятті ширшого загалу (зрештою, саме «просвітники», самі того не бажаючи, стали предтечами Великої Французької ре­волюції, що нею звично позначають рубіж між домодерною та модерною Европою). Більшість із тих мислителів брали участь в опрацюванні грандіоз­ного видавничого проекту Просвіт­ництва - «Енциклопедії, або Тлумач­ного словника наук, мистецтв і реме­сел» («Encyclopedie ои le Dictionnaire raisonne des sciences, des artes et des metiers»); звідси їх уживане означення «енциклопедисти». Між 1751-1766 pp. побачило світ 17 томів «Енциклопедії», а доповнення та індекси виходили дру­ком аж до 1780 p., склавши в підсумку 35 прекрасно ілюстрованих томів. Співредакторами «Енциклопедії» були Дені Дідро (1713-1784) та Жан Лє Рон д'Алямбер (1717-1783), автора­ми - Шарль-Луї де Монтеск'є (1689— ІІ717), Франсуа-Марі Аруе, який пи­сав під псевдонімом Вольтер (1694-1778), Жан-Жак Руссо (1712-1778), Кльод Адріен Гельвецій (1715-1771), Поль-Анрі де Гольбах (1723-1789), Анн-Робер де Тюрґо (1727-1781) та ще десь сотня авторів. Загальний наклад «Енциклопедії» напередодні рево­люції 1789 р. сягав 30 тис. примірни­ків, а вже впродовж 1770-х було здійснено сім закордонних перевидань. Такого роду словники-енциклопедії, як уже згадувалося, були започатковані в середині XVII ст. на тих засадах, що всі науки між собою пов'язані. Однак головною для французьких енцикло­педистів була дещо інакша мета: як писав Дідро, популяризація знань, «без сумніву, здійснить революцію в головах» - на шкоду й сором «тира­нам, гнобителям і фанатикам».

«Візитними картками» Просвітниц­тва вважають раціоналізм й утилі­тарність - те, що тогочасні філософи окреслювали як «дух систематизації» (esprit de systeme). У механіко-природничих науках це породило моду на екс­перимент і віру в переможну силу при­кладного знання (як пізніше іронізува­тиме Стефан Цвайґ, «просвітники ого­лосили безглуздими вигадками все, чо­го не можна вхопити пінцетом»). У фі­лософії це підштовхнуло до появи так званої «прикладної філософії», чиєю метою стало застосувати філософські принципи для практичних цілей - по­долання забобонів і прищеплення «ду­ху свободи» (як писав Дідро, «у кожно­го століття свій дух; на мою думку, ду­хом нашого часу є свобода»). Саму ж «свободу» було витлумачено як один із універсальних законів природи, що їм підлягають прояви людської діяльности так само, як і раціонально влаштована система всесвіту. А що людину наділено «природним світлом розуму» (lumen naturale, - звідси французьке окреслен­ня Просвітництва - Lumieres), то аби вона могла успішно простувати до «спільного блага», належало пробудити цю «справжню» розумність, подолавши «тиранію марновірства». В такий спосіб

[101]