Барокові ерудити

вона вповні і не докотилася, залишаю­чися пріоритетом Заходу - з його дав­німи розвинутими університетськими центрами, усталеними традиціями на­укового меценатства й потужною видавничою інфраструктурою.

* * *

Раціонально обґрунтоване знання якнайліпше відповідало новим вимо­гам до історіописання - історію й на­далі сприймали як «наставницю жит­тя», але її «урокам» скептичні ерудити вже не вірили на слово. Відтепер усе написане належало потвердити поси­ланням на джерело чи працю автори­тетних попередників, і то не навман­ня, а вказавши розділ і сторінку, або й увійшовши в дискусію - достоту так, як ми це робимо сьогодні. За найви­разніший приклад нового типу істо­ріописання можуть правити магістерські та докторські дисертації XVII ст., де цих засад дотримувалися вельми ретель­но - зрештою, як і в наших теперішніх наукових практиках. Приміром, захи­щена 1684 р. в Ляйпциґському універ­ситеті двадцятисторінкова магістерсь­кі праця німця з Силезії Йогана Йоахіма Мюлєра про походження й істо­рію українського козацтва (сказати б, «актуальну» тему, з огляду на участь козаків у битві з турками під Віднем) містить 64 посилання — від Птолемея до видань 1683 p., причому власні судження виопуклено, як ось тут, де їх супроводжують три посилання:

З якого часу слід виводити походження козаків, ніхто, наскільки я знаю, не повідомляє. Ми датуємо першу згадку 1206 роком. Татари близько 1202 року вийшли від Кас­пійського моря [...] Згодом, за Лєшка, який почав правити 1206 року, вони вдерлися на землі Русі та Поділля. І коли хліборобська люд­ність переконалась, що це вар­варське й дике плем'я призводить їх до злиднів, вона почала збирати­ся з міст і сіл на береги Дніпра до місць, дивовижно укріплених при­родою...

Працьовито нагромаджуючи здо­бутий у такий спосіб величезний джерельний фактаж, ерудити вважа­ли його за ключ до «правди історії». Разом із тим «Велике Століття» по­родило й перші сумніви у можли­вості так її осягнути. Зокрема, Ґотфридові Вільгельму Ляйбніцу, велико­му німецькому математикові й філо­софу, але також автору кількох істо­ричних праць, належать написані у 1686 р. сповнені скептицизму слова:

Реєстрація фактів - це ще не істо­рія, натомість вибірка фактів уже нею не може бути. Отже, історик наражається або на брак об'єктивности, або на втрату наукового ха­рактеру дисципліни, якою займа­ється.

Епоха Просвітництва, що заступи­ла «барокове» XVII ст., круто знехту­вала ідеали ерудитів, відмовившись передусім від їхнього схиляння перед «достовірними фактами» як головним критерієм історіописання. На зміну «фактам» прийшли інші пріоритети, про що далі буде.

[99]

Розділ 3. «Історіографічні революції» тривають: Ренесанс, Бароко, Просвітництво

«Філософська історія»

Просвітництва: тріумф

самовпевненого Розуму

Зі століттям Просвітництва асо­ціюється передусім образ всеперемож­ної віри в людський Розум. Свого роду інтелектуальним гаслом доби стало Горацієве «Sapere aude!» (Зважся мис­лити!): цей вислів вибивали на меда­лях, ставили як епіграф, обирали за девіз наукових товариств; ним же 1784 р. визначив суть Просвітництва Імануїл Кант: «Sapere aude! Май відва­гу послуговуватися власним розу­мом!». Подиву гідний прорив у ви­вченні природи й у відкритті її універ­сальних законів, здійснений «науко­вою революцією» попереднього, XVII століття, остаточно закріпив за мисле­нням право на «нестримний потяг до пізнання» (libido sciendi) — це почали сприймати як невилучний атрибут людини, як вроджено притаманну їй цікавість, що не дає зупинитися на вже пізнаному, ведучи далі й далі. Відчуття стрімкости примноження знань, своєю чергою, зумовлювало горду впевненість у тому, що це є запорукою безмежних можливостей людського Розуму. Ось як прикметно пише 1758 р. один у най­визначніших мислителів епохи д'Алямбер у своїх «Elements de philosophie» («Основах філософії»):

Якщо кинути оком по століттю, в Середині якого ми перебуваємо... то неважко пересвідчитися, що у всіх наших уявленнях сталася надзви­чайна переміна, яка завдяки своїй стрімкості обіцяє набагато більший переворот у майбутньому. [...] Наука

про природу щодня здобуває чим­раз нові й нові багатства; геометрія розсунула свої межі, несучи сві­тильник знань у суміжні з нею розділи фізики; істинний світопо-рядок був урешті відкритий і пере­творився на систему пізнання світу, неспинного у розвитку та вдоскона­ленні. Наука про природу цілком змінила свій вигляд, починаючи від і уявлень про Землю і завершуючи уявленнями про Сатурн, від історії неба до історії комах, а слідом за цим набули нової форми й решта наук. [...] Усі ці обставини спричи­нилися до справжнього збурення в головах. Збурення це, діючи на­всібіч, нестримно линуло на все, що траплялося на його шляху, неначе потік, що змітає дамби, вийшовши з берегів. Від принципів наук до ос­нов релігійного одкровення... все обговорюється, аналізується, затор-кується чи згадується.

Батьківщиною Просвітництва су­дилося стати Франції, де прискорене «осучаснений» суспільства було підго­товане не тільки поступовою раціо­налізацією мислення впродовж XVII ст., але й розмахом книгодрукування, еко­номічною підприємливістю та запро­вадженням масової освіти. Поза тим французька інтелектуальна еліта тішилася славою законодавця євро­пейської культурної моди. Адже за нею стояла «література великих» XVII ст. (Мольєр, Корнель, Расин, Ля Фонтен та ін.), блискуча придворна традиція «короля-сонця» Людовіка XIV (1638-1715), досконалі взірці архітектури, малярства й музики -словом, усе те, що спонукувало того-

[100]