Барокові ерудити

що її уможливила нагромаджена баро­ковими ерудитами сума конкретних знань, стали «універсальні» та, сказати б, «галузеві» енциклопедії-словники. Серед довідників історичного про­філю вартують згадки «Grand dictionaire historique» («Великий історичний словник») Луї Морері 1674 p., «Historia universalis» («Універсальна історія») Кристофа Целарія 1685 р. і чотиритомний «Allgemeines historisches Lвхісоп» («Німецький історичний словник») Йогана Буддея, кілька разів перевиданий у Ляйпциґу на початку XVIII століття. Блискучим зразком ерудитського енциклопедичного жан­ру є також виданий у 1696-1697 pp. ротердамським професором П'єром Бейлем «Dictionnaire historique et cri­tique» («Історичний і критичний слов­ник»), де кожну статтю супроводжували рясні коментарі і пояснення, по­кликані верифікувати щонайдрібніші деталі описуваного. Гаслом Бейля був граничний критицизм і абсолютна неупередженість історика; за його вис­ловом,

Несприйнятливий до всього іншо­го, історик мусить дбати лише про інтереси істини, якій слід принести в жертву почуття образи, пробу­джене несправедливістю, так само як і пам'ять про благодіяння, ба навіть любов до власної батьківщини. Він повинен забути про те, що належить до якоїсь країни, що його виховали у певному віросповідан­ні, що він зобов'язаний тій чи тій особі, що в нього є ті чи ті родичі й друзі. [...] Якщо його спитають, звідки він, то має відповісти: «Я не француз і не німець, не англієць і не іспанець, я - громадянин світу; я не служу ні імператору, ні королю Франції, але самій тільки істині; вона - моя єдина королева, котрій я склав присягу покори».

Не оминули методи ерудитів і за­початкованого Боденом історико-юридичного напряму, або так званої «історії держав» і традиційнішої «іс­торії правлінь», де на підкріплення ав­торської оповіді стали залучати доку­ментальні свідчення, ба навіть пуб­лікувати документи. Для прикладу, в Речі Посполитій упродовж першої по­ловини XVII ст. з'являється ціла низ­ка історій королювань Зиґмунда III та Владислава IV (з пера Ебергарда Васенберґа, Анджея Ліпського, Станіс­лава Кобержицького, Йоахіма Пасторія, Лаврентія Рудавського). Ко­зацькі війни та Потоп викликали нову хвилю «точного» історіописання з де­тальним викладом перебігу подій, що робить дотепер незамінними при вив­ченні української історії праці Самуеля Ґрондзького «Historia belli Cosacco-Рolопісі» («Історія козацько-польсь­кої війни», бл. 1672 p., вийшла друком 1789 p.), Веспасіана Коховського «Аппаlіит Poloniae ab obitu Vladislai IV» («Діяння Польщі по смерті Вла­дислава IV», 1683- 1698 рр.), Войцеха Кояловича «De rebus anno 1648 et 1649 contra Zaporovios Cosacos gestis» («Про діяння 1648 і 1649 року проти запо­розьких козаків», 1651 p.), Йоахіма Пасторія «Веllит Scythico-Cosacicum» («Історія татарсько-козацької війни», 1652 p.), Самуеля Твардовського «Wojna domowa z Kozaki і Tatary, Moskwq» («Громадянська війна з коза-

[97]

Розділ 3. «Історіографічні революції» тривають: Ренесанс, Бароко, Просвітництво

ками й татарами та Москвою», 1660 p.); Станіслава Темберського «Annales (1647-1656)» («Аннали (1647- 1656)», видані щойно 1897 p.).

Серед огрому історико-правничої та історико-державної продукції, на­громадженої у цілій Европі впро­довж XVII ст., яскравим прикладом ерудитського жанру можуть послу­жити твори німецького філософа пра­ва Самуеля Пуфендорфа (1632-1694). Від 1677 р. Пуфендорф обіймав посаду придворного історіографа при шведсь­кому королі, тож результатом його діяльности стала низка праць істо­ричного змісту, як-от «Einleitung zu der Historie der Vornehmsten Reiche und Staaten, so itziger Zeit in Europa sich befinden» («Вступ до історії благородних імперій і держав, що існують нині в Европі», 1682 p.); «Schwedische Reichsgeschichte von Gustav Adolf zur Abdankung von Konigin Christina» («Історія Шведського королівства від Ґустава Адольфа до зречення ко­ролеви Кристини», 1686 p.); «Geschichte der Regierung Karl Gustavs» («Історія правління Карла Ґустава», 1688 p.) та ін. Ерудитський метод Пу­фендорфа можна проілюструвати тим, що, скажімо, для обґрунтування своїх думок у трактаті «De jure natu­rae et gentium» («Про природне і між­народне право», 1672 р.) він вико­ристав понад 6 тис. (!) цитат із різних джерел і текстів попередників. Нам Пуфендорф симпатичний ще й тим що його «Вступ до історії благород­них імперій і держав» містить розділі: про Хмельниччину - ясна річ, напи­саний з огляду на інтереси шведської корони. Цю Пуфендорфову книжку (в російському перекладі 1718 р.) ви­користав Самійло Величко, який - мабуть, наслідуючи німецького epyдита, - вперше в українській історіо­графії долучив до свого тексту доку­менти, дипломатичні трактати тощо, щоправда, вдавшись і до критики де­яких суджень Пуфендорфа на тім підставі, що, за його висловом, «на дивно було тому Пуфендорфію де в чому з правдою розминутися, за стільки верст од Малої Росії мешка­ючи». Втім, спробу Величка задоку­ментувати свою працю не варто ото­тожнювати з ерудитською хвилею вчености. Ні до Речі Посполитої, ні до Гетьманату, ні до тогочасної Росії

[98]