Барокові ерудити

рез мисленнєвий акт сумніву (скепси­су), який полягає у критичному зістав­ленні наявних свідчень. Картезіянський (за латинізованою формою Декар-тового прізвища Cartesius) «скептич­ний метод» стосувався філософії (у її тодішньому значенні — як математики, фізики та метафізики), бо історію Де­карт взагалі вважав, як ми вже знаємо, не наукою, а перекрученням і вигадка­ми. За його словами:

їхні [істориків] оповідки розповіда­ють про речі, що не могли трапити­ся, так, ніби вони насправді відбулися... [...] Навіть у найправдивіших історичних описах, де значення подій не перебільшено і не вис­тавлено в хибному світлі, автори, аби зробити свої описи привабливішими для читача, майже завжди і оминають низьке та менш гідне слави, і від цього все інше постає не та­ким, як було...

Проте, хоч як парадоксально, саме і скептичний метод» визначив образ так званої «історіографії ерудитів» се­редини - другої половини XVII ст., що в певному сенсі передує академічній науковій історії XIX століття. її головні засади можна звести до трьох пунктів:

□ жодне свідчення не повинне спону­кати історика повірити в те, чого не могло статися в принципі;

□ різні свідчення слід порівняти між собою й узгодити;

□ свідчення текстових джерел нале­жать додатково перевірити, зіставивши з паралельними в часі монетами, епіграфічними написами, юридич­ними пам'ятками тощо.

А що така робота вимагала вели­чезної ерудиції, то й сам «критичний» напрям дістав назву «ерудитського». Першу «методологічну планку» зуси­ллям ерудитів установили видані впродовж 1614-1661 pp. п'ять томів так званої «офіційної історії» Товари­ства Ісуса, що їх упорядкували Ніко­ло Орландині та Франческо Сакіні. Гаслом єзуїтської історіографії слу­жив вислів «nihil nisi testissimus» (ні­чого, крім найпотвердженішого), себ­то в основу оповіді лягали винятково звіти («історії») й так звані «щорічні нотатки» певних місій, а також персо­нальні каталоги членів Товариства з ретельно вивіреною інформацією. Тож не дивно, що саме в Антверпені, де побачили світ перші два томи «офі­ційної історії» Товариства, здійняла­ся нова хвиля дослідницько-видавни­чого руху. До нього загалом мали при­четність понад 150 осіб переважно з двох конґреґацій учених ченців - єзуїтів-боляндинтистів із Антверпена на чолі з Жаном Боляндом (1596-1665 та бенедиктинців із паризького абатства Сен-Жермен-де-Пре, інакше мавристів.

Єзуїтський проект, започаткований фламандським єзуїтом Жаном Болян­дом та його помічниками Ґодфруа Геншеном і Даніелем ван Папенброком, передбачав публікацію житій святих і супровідних агіографічних джерел, опрацьованих і зверифікованих на «критичній основі». Між 1643—1658 pp. світ побачили перші п'ять томів цієї

[95]

Розділ 3. «Історіографічні революції» тривають: Ренесанс, Бароко, Просвітництво

праці під заголовком «Acta Sanctorum quotquot in toto orbe coluntur» («Діяння усіх святих, яких вшановують у ціло­му світі»); вона тривала далі, і до кін­ця XVIII ст. вийшло ще 53 томи, а в XIX ст. їх було перевидано з доповнен­нями у 61 томі; власне, Товариство боляндистів працює і в наші дні. З їхніми матеріалами можна ознайомитися на сайті Societe des bollandistes: www.kbr.be/ - socboll/index.html. Публікації Болянда та його колег передував аналіз маси документів й оповідних свідчень про сотворені святими чуда, датування часто недатованих середньовічних ак­тів, установлення ймовірного місця їх появи й авторства - коли йшлося про королівські дипломи, потвердження автентичности чи, навпаки, пізнішого сфальшування тощо.

Аналогічну публікаторську роботу розгорнула в Сен-Жерменському абат­стві створена 1621 р. чернеча спільно­та - Конгрегація св. Мавра (учня св. Бенедикта), яка поставила за мету оп­рацювати житія святих Бенедиктинсь­кого ордену. З-поміж мавристів варто особливо вшанувати «батька» до­поміжних історичних дисциплін Жана Мабійона (1632-1707). Продуктом його тривалої праці, розпочатої 1663 p., стали чотирнадцятитомні «Діяння свя­тих Ордену св. Бенедикта» («Acta Sanctorum Ordinis Sancti Benedicti»), що побачили світ у 1704-1707 роках. Досвід, набутий у критичних студіях над проаналізованими документами та свідченнями, Мабійон підсумував у трактаті «De re diplomatica libri VI» («Шість книг про справу дипломати­ки», 1681 p.), де виклав основи палеографи, дипломатики, хронології та по­части сфрагістики, - власне тих технік джерелознавчого аналізу, що й донині залишаються засадничими при атри­буції документа.

Паралельно схожі дослідження провадилися в Італії, де Уґо Фабреті опублікував 430 римських інскрипцій із відповідними коментарями; в Ні­меччині, де ляйпциґський видавець Отто Менке започаткував 1682 р. про­образ наукової періодики - «Acta eruditorum» тощо. Ще однією новацією,

[96]