Барокові ерудити

рoчена назва - «Магдебурзькі центу­рії»). Це видання готувала, збираючи матеріяли у цілій Европі, група ав­торів, очолювана вихідцем зі слов'янського адріятичного узбережжя Матясом Влачичем, або Флацієм Іліриком (1520-1575). Метою ж роботи було довести на підставі джерел слушність центральної тези протестантизму, згідно з якою Церква лише в апос­тольські часи дотримувала євангель­ської чистоти віри, натомість пізніше відхилилася від неї так далеко, що ста­ла «царством Антихриста» на чолі з його уособленням - папою (топос «папи-Антихриста» від середини XVI ст. був у протестантському полемічному письменстві дуже популярний). Завдяки критиці джерел автори «Магде­бурзьких центурій» справді зуміли спростувати чимало легенд і усталених істин. Варто додати й те, що «Маґдебурзьким центуріям» належав неабиякий винахід, яким ми користуємося до сьогодні: тут уперше було запро­ваджено періодизаційний інтервал тривалістю у століття (centuria - лат. сотня»). Наскільки успішною стала ця революційна новація, можна суди­ти з того, що коли в 1490-х pp. блискучий інтелектуал Гартман Шедель (1440-1514) іще залишав наприкінці своєї славетної «всесвітньої хроніки» чисті сторінки для опису подій, які мо­жуть статися перед Судним днем, то Й696 р. професор Гальського універси­тету Кристоф Келєр (Целарій) уже окреслив рамки своєї книжки (вона рветься «Historia nova: saeculi XVI-XVII» [«Нова історія: століття XVI-XVII»]) «століттями», а на зламі XVII-XVIII ст. інтелектуали дискутували про те, яким роком правильніше дату­вати початок нового століття: 1700-м чи 1701-м.

Повертаючись до «боїв за історію», зазначмо, що Римська курія не забари­лася з відповіддю на «Центурії». З ініціятиви кардинала Антоніо Карафи було розгорнуто не менш солідний проект, що його увінчало видання впродовж 1588-1630 pp. дев'ятнадцятитомних «Церковних анналів» («Аnnales Ecclesiastici»), написаних із по­зицій ортодоксального, потридентського католицизму, а задля достовірности наповнених величезною кіль­кістю доти невідомих джерел. Як і «Центурії», видання спиралося на вивірені факти, демонструючи незна­ний доти документально-доказовий підхід до історії. Перші 12 томів цього чи не найбільшого барокового проекту підготував знаменитий католицький теолог, наприкінці життя кардинал Чезаре Бароніо (1538-1607), а самі «Аннали» згодом перевидавали в ба­гатьох країнах, навіть і некатолицьких. Варто принагідно завважити, що «Бароніуш» (як називали цю працю в Ук­раїні за її скороченим польським пе­рекладом 1603 р.) був настільною книжкою руських полемістів і бого­словів XVII ст. - адже в ній чималу увагу присвячено першим століттям християнства в Русі. Зокрема, ймо­вірно, саме «Бароніушеві» завдячуємо практику посилань на використану літературу. Скажімо, до історико-бого-словського трактату «Палінодія» києво-печерського ієромонаха Захарії Ко-пистенського 1623 р. вперше в ук-

[93]

Розділ 3. «Історіографічні революції» тривають: Ренесанс, Бароко, Просвітництво

раїнській писемності долучено спе­ціальний «бібліографічний» додаток -«Каталог книг учителей, которих ся до моєй книги уживаю».

Як бачимо, конкуренція шліфувала майстерність істориків, вимагаючи де­далі докладнішого знання джерел та вміння їх критично освоїти. Адже про­тестантсько-католицькі «бої за істо­рію» далеко не обмежуються наведе­ним прикладом. У другій половині XVI — на початку XVII ст. вони охопи­ли практично цілу Европу, відлуню­ючи навіть у тих творах, які позірно не стосувалися історії Церкви (годі нага­дати, що луна цього великого проти­стояння докотилася навіть до «третьої сторони» - православних, і власне останньою третиною XVI ст. датовано перші церковно-полемічні праці в Україні). Отже, історики зустріли нове, XVII, століття в стані «бойової гото-вости» сприймати зміни, що воно зі со­бою несло. Йдеться про ті приголомшливі розумові осягнення, котрі й пере­творили це «Велике Століття», як його іноді називають, на добу остаточного «прощання зі Середньовіччям» і на еру «наукової революції», що докорінно змінила уявлення про світ. Адже саме на цей - революційний в інтелектуаль­ному сенсі — період припадають від­криття Галілео Ґалілея (1564-1642) і Йогана Кеплєра (1571-1630) про без­межність всесвіту, Ісаака Ньютона (1643-1727) про закони механіки, Вільяма Гарвея (1578-1657) - в царині медицини, хімії та ботаніки, Блєза Пас­каля (1623-1662) і Ґотфрида Вільгельма Ляйбніца (1646-1716)- в царині математики тощо. Не менш вражає па­літра філософської думки, що, по суті, започаткувала новітнє філософування: Франсиско Суарес, Френсис Бекон, Рене Декарт, Томас Гобс, Барух Спіноза, Джон Лок, Гуґо Ґроцій — ось далеко не повний перелік великих мислителів зоряного для філософської й теоретико-політичної думки століття.

З-поміж них на особливу увагу історика заслуговує Рене Декарт, бо в його трактаті «Discours de la methode» («Роздуми про метод», 1637 p.) викла­дено свого роду «програму» здобуття раціонального знання за допомоги критичних (у формулюванні Декарта «скептичних») пізнавальних операцій. Згідно зі знаменитим Декартовим прин­ципом «cogito ergo sum» (я мислю, от­же існую), людина набуває знання че-

[94]