Барокові ерудити

рії. Найповніше їх віддзеркалює ще один трактат «методологічного» ха­рактеру пера далматинського гуманіс­та Франьо Петрича, або Франческо Патричі (1529-1597) «Della historia dieci dialoghi» («Десять діялогів про історію»), що вперше побачив світ у Венеції 1560 року. Заперечуючи цице-роніянську концепцію історії як «на­ставниці життя», що покликана вихо­вувати через стилістично досконале змалювання великих діянь, Петрич називає основною метою історіопи­сання «пізнання правди» (cognitione del vero). На його думку, цього годі до­сягти вклоняючися перед «авторите­тами» й оспівуючи володарів і битви; навпаки - треба дошукуватися прав­дивих свідчень про дійсність як таку, себто безсторонньо «описувати всі історії» (scrivere omni historiae). Ви­разною методологічною новацією Петричевої праці є те, що він уперше чітко вирізняє три «концепти», себто стриж­неві акценти у сприйнятті/описуванні минулого: «концепт думки» (concetti del’animo), «концепт слова» (concetti detti) та «концепт дій» (concetti fatti). Історикові не дано осягнути повної «правди», але застосування згаданих «концептів» дає змогу бодай у дечому до неї наблизитися, а надто коли автор спиратиметься на свідчення очевидців і не братиме участь у політичних про­тистояннях.

Заманіфестований Петричем кри­тицизм опинився у потрібний час на потрібному місці, бо вже невдовзі його підхопить певна частина істориків XVII («барокового») століття, творячи продукцію, суттєво відмінну від пізньоренесансної як за метою, так і за техніками Опису минулого. Це, втім, не означало, що новації захопили всіх. У XVII ст., паралельно до тих змін, про які йтиметься далі, побутувало й традиційне «цицероніянське» історіо­писання, зорієнтоване на риторичні взірці та повчальну функцію історії як «наставниці життя». Барокові смаки хіба що додали йому театралізації та замилування в патетичних сценах, довжеленних промовах героїв і мо­ралізаторських апеляціях до скороминущости людського життя.

Барокові ерудити

Інновації, привнесені у ренесанс­ний спосіб історіописання, було по-своєму підсумовано у трактаті фран­цузького правника Жана Бодена «Methodus ad facilem Historiarum cognitionem» («Метод для легкого пізнання історій», 1566 p.). Цю книжку написа­но на зорі Контрреформації, себто во­на стала немовби провіщенням того типу історичного мислення, якому су­дилося пережити найвищий розквіт уже в наступному, XVII столітті. В Боденовому трактаті історію вперше кваліфіковано як науку, що повинна послуговуватися властивим саме їй «методом». За Боденом, це «критика джерел», звідки історик здобуває фак­ти й систематизує їх, аби пізнати історію держав і законів. Боденів ме­тод, як колись у Тукідида, передбачав оцінку вірогідности свідчень на під­ставі того, наскільки автор певного свідчення міг бути компетентним та вільним від особистих упереджень і

[91]

Розділ 3. «Історіографічні революції» тривають: Ренесанс, Бароко, Просвітництво

«фальшивої свідомости», себто полі­тичних чи релігійних пріоритетів. Утім, завдання історії як такої правник Боден тлумачив ужитково: у його поділі історії на людську (historia humana), природничу (historia naturalis) та божественну (historia divina) перша з тріяди - «людська історія» - є лише історією держав і правничих сис­тем, такою собі сировиною для юрис­пруденції. (Варто нагадати, що славет­ний Боденів трактат «Шість книг про республіку», 1576 p., вважають чільною політичною доктриною «добре впо­рядкованої» абсолютистської держави Нового часу).

Свідчення про зростання наприкінці XVI - на початку XVII ст. інтересу до доказової спроможности історії не об­межуються працею

Бодена. Наприклад, у Базелі 1576 р. та вдруге 1579 р. було видано збірку з вісімнадцяти свого роду «методологічних» праць, присвячених ars historica (історичному мистецтву); 1611 р. у Венеції побачила світ аналогічна праця Паоло Бені «De historia libri IV» («Чотири книги про історію» 1613 р. знаменитий чернець-в'язень Томазо Кампанела пише трактат «Historiographia iuxta propria рrіпсірiа» («Історіографія згідно з її власними принципами») і т. д. Практично всі згадані твори позначено критицизмом «антицицеронівської» хвилі історичного мислення. Скепсису піддано як риторичне оздоблення текстів, так і підпорядкування історії завданням похвали/осуду. На зміну цьому, вважали ранньобарокові теоретики історіописання, має прийти критичне дослідження джерел - старовинних хартій, дипломатичних угод і 1 офіційних документів, хронік, інскрипцій тощо.

Такий поворот не був випадковим. Адже на другу половину XVI - початок XVII ст. припадає найгостріший період «словесної війни» між адепта­ми Реформації й ортодоксальною Римо-Католицькою Церквою. Серед засобів переконування фігурують не лише богословські, а й історичні арґументи, передусім - з царини церковної історії. «Бої за історію» між протестантськими й католицькими вченими започаткували лютерани тринадцятитомною серією «Ecclesiastica historia... secundum singulas centurias perspicuo ordine complectens» («Церковна історія, ясно укладена за порядком століть»), що виходила друком у Магдебурзі впродовж 1559-1574 pp. (звідси її ско-

[92]