Розділ 3. «Історіографічні революції» тривають: Ренесанс, Бароко, Просвітництво

шість у здобутті «королівської гідности», звісно, визнавали за британськи­ми володарями, а не за французами, але так само, як і в німецькій та фран­цузькій версіях минулого, наголошу­вали на тому, що Британія ніколи не перебувала під «римським ярмом». У другій половині XVI ст., коли з прихо­дом до влади королеви Єлизавети І (1558-1603) англіканство перетво­рюється на офіційну релігію, історія Британії набуває додаткового месіянського акценту: країна постає як свого роду «повернутий рай» завдяки утвердженню «істинної», себто Ре­формованої, Церкви та перемозі над «ідолопоклонниками» — католицьки­ми державами й Римською курією.

Все це не означає, що опонентами «римлян» виступали тільки слов'ян­ські, німецькі, французькі й англійські історики. В «Загальній хроніці Іспанії» («Соrопіса general de Espana», 1544 p.) офіційний історіограф іспанського дво­ру Флоріан де Окампо цілком серйозно доводив, що саме іспанська монархія є найдавнішою в Европі, бо виникла ще перед Римською державою.

* * *

Такою в загальних рисах постає «іде­ологічна» специфіка ренесансного істо­ріописання. Що ж до наративних технік, то їх зумовлювало поклоніння антич­ним авторитетам. Як і за елінізму та в пізньоримські часи, історію ототожню­вали з ораторським «мистецтвом крас­номовства» (ars bene dicendi). Показо­вим під цим оглядом є нагробок Леонардо Бруні (1370/74- 1444), який зобра­жає покійного з його творінням (історією Флоренції);: у руках і написом: «Після відходу Бруні історія в смутку, красномовство мовчить, музи не можуть стримати сліз». Підпорядкування вимо­гам і правилам риторики, де за найви­щий авторитет були Цицеронові наста­нови, задекларовано й у перших працях «методологічного» змісту, що почали виходити перед половиною XVI ст. Як писав Франческо Робортело, професор Падуанського університету й автор ви­даного 1548 р. невеличкого трактату «De historica facilitate disputatio» («Мірку­вання про можливий засяг історії»), «історія - це не що інше, як ретельна й очевидна демонстрація чеснот і вад, яка доповнює аргументи моральної науки». Робортело урівнює «метод опису» (methodus scribendi) історії з ораторсь­ким мистецтвом та, ясна річ, вимагає від історика писати лише «правду» й уника­ти «улесливости» (як негативний при­клад згадано Лівія, який «занадто дбав про славу римлян, шкодячи славі [їхніх] ворогів»). Присутня тут і в решті «мето­дологічних» праць вимога вишуканости стилю знайшла й практичне втілення: у Венеції 1590 р. було видано збірку «про­мов» славетних героїв минулого «Оrаcoli politici... e principali autori hebrei, greci e latini» («Політичні промови... з голов­них гебрейських, грецьких і латинських авторів»), які мали правити за взірець красномовства. Цей посібник до компо­нування orationes fictae мав ходити поміж істориків і раніше, бо його сліди знаходять у кількох працях середини - другої половини XVI ст.

Утім, ренесансному мисленню на­лежать і перші сумніви в слушності риторичної («цицероніянської») істо-

[90]