Розділ 3. «Історіографічні революції» тривають: Ренесанс, Бароко, Просвітництво

Про хоробрість народу того немало в літописах грецьких та римських писалося, бо не раз і Кіру, царю пер­ському, і Александру Великому, і Авґусту Римському славно допома­гали у їхніх походах та в упокоренні держав світу сього.

Конструювання славетного мину­лого європейських «націй» кшталтувало відчуття «національної неповторности», яке у формі національних мітологій надовго переживе ренесансну фазу європейського історіописання. Жару додавало й релігійне протисто­яння, що гостро заактуалізувало бо­ротьбу між адептами зреформованої («істинної») віри й ортодоксальними християнами-католиками («папіста­ми»), яких, зрозуміло, ототожнювали з Папською курією, а в символічному сенсі - з пануванням Риму. Тож патріо­тичний пошук славетного «не римсь­кого» минулого протестантських націй підживлювали і цілком злободенні мо­тиви — прагнення «історично» обгрун­тувати вивільнення з-під «римської ти­ранії». Найвиразнішим прикладом поєд­нання цих двох елементів може служити німецька історіографія XVI ст., де запа­нував взорований на Тацитовій «Гер­манії» («Gerтапіа») так званий «тев­тонський міт» про германську просто­ту звичаїв, германську гостинність і особливу відданість германців сво­боді - адже вони, на відміну від решти народів, ніколи не знали «римського ярма». Прикметно, зокрема, що саме на німецьких теренах, де точилися найзапекліші «бої за історію», вона вперше стала окремою університетською дис­ципліною: 1520 р. соратник Лютера Філіп Меланхтон запровадив її як нав­чальний предмет у Вітенберзькому університеті, а від 1558 р. історію поча­ли викладати в Гайдельберзькому уні­верситеті. Пунктом відліку патріотич-

[88]

Пізньоренесансний «реванш» по цей бік Альп

ного прочитання германського мину­лого служила битва в Тевтобурзькому лісі, де 9 р. н. е. з'єднані германські племена розгромили римські легіони й таким чином зупинили просування римлян на північ (характерно, що при «переосмисленні історії» навіть було перейменовано вождя германців: рим­ські автори називають його Армінієм, натомість у німецькій традиції він дістає «відповідніше» ім'я - Герман). Не залишилося без уваги й Середньовіччя - в контексті звитяжних по­ходів «германської нації», що стала володаркою цілої Европи від Бри­танії до Сицилії. Таку владу, як писав ректор Тюбінґенського університету Йоган Вєргенганс (Навклерус), ав­тор виданої 1516 р. Меланхтоном «Всесвітньої хроніки» (Memorabilum omnis aetatis et omnium gentium chronici commentarii), германцям безпо­середньо «доручило» провидіння Господнє.

У Франції основу національного міту на початку XVI ст. закладає так зва­ний «франко-ґаллізм», що підносив французьку державу до рангу най­давнішої в Европі. В підґрунті франко-ґаллізму, як і в підґрунті тевтонського міту, лежало препароване відлуння ан­тичних текстів. За леґендою, вперше тьмяно озвученою ще у псевдо-Фредеґара, франки буцімто походили від утікачів із-під Трої; хроніка Фрекульфа IX ст. називає навіть ім'я «короля» цих прибульців - Франсіон. На зламі XV- XVI ст. легенда переростає у струнку концепцію франко-ґаллізму, згідно з якою «королівство Ґаллія» — це перша європейська держава, що її заснував Франсіон, брат (чи син) тро­янського героя Енея. Після падіння Трої він примандрував на ці терени й узяв шлюб із дочкою «короля» ґаллів Ребуса, а їхніми прямими нащадками є династія Меровінґів, яку продовжує рід Валуа. В такий спосіб «первісна Франція» випереджала в державотво­ренні навіть римлян, а далі, звісно, бо­ролася проти «римської тиранії». Впродовж громадянських воєн другої половини XVI ст. гугеноти, ворожі ди­настії Валуа, завзято спростовували цю легенду, а один із чільних ідеологів протестантизму, Франсуа Отман, на­віть написав спеціяльний трактат «Franco-Gallia» (1573 p.), де назвав «троянську» версію генеалогії Валуа «байкою» та «предметом для поетів, а не істориків», однак акцент на бороть­бі за свободу Ґаллії від «римського рабства» від цього не зникав. Напри­клад, інший гуґенот, філолог П'єр Ля Раме, вбитий Варфоломіївської ночі, був переконаний, що стародавні ґалли перед «нашестям римлян» провадили урядову документацію по-грецьки, а його старший сучасник, видавець і ерудит Робер Етьєн, доводив, що фран­цузька є найкращою з-поміж усіх но­вих мов, бо походить від греки.

Більш-менш паралельно в англій­ському історіописанні окреслюється сприйняття власної, острівної, тра­диції як явища неперервного й уні­кального завдяки розвинутому праву власности й особистої незалежности - «другої природи» англійців, у чиїй мові, за висловом одного з тогочасних авторів, є трохи французької «крові», але немає французьких «сердець». Пер-

[89]