Розділ 3. «Історіографічні революції тривають: Ренесанс, Бароко, Просвітництво

Яноша Туроці. Ренесансне переосмис­лення історії простує тим інтенсив­ніше, що активніше працює друкарсь­кий верстат, переносячи ті чи ті праці з країни в країну та вперше перетворю­ючи історіописання із суто внутріш­ньої (придворної, монастирської чи міської) справи на загальнодоступний продукт європейської культури. При­міром, згадувану повище книжку Енеа Сильвіо Піколоміні «Historia Bohemica» («Чеська історія»), написану близько 1458 p., опубліковано 1509 р. в іспанському перекладі, а 1510 р. - в чеському. Виразним прикладом «ман­дрівок» книжки з країни в країну є пе­ревидання праці професора Краків­ської академії Мацея Мєховського «Tractatus de duabus Sarmatiae, Asiana et Europiana» («Трактат про дві Сарматії, Азійську та Европейську»): вона впер­ше побачила світ у Кракові 1517 p., а до середини XVI ст. вийшла друком ще аж чотири рази - в Авґсбурзі (1518 р.), Базелі (1532 і 1537 рр.) та Венеції (1542 p.).

Імітуючи стиль італійських праць, заальпійські гуманісти насправді мали на меті засадничо протилежну річ - довести право власних народів на міс­це в історії, не менш почесне, ніж у «на­щадків римлян», себто мешканців Іта­лії. Як писав на початку XVI ст. шваб­ський ерудит Гайнрих Бебель:

Чим же є греки й римляни порів­няно з нашими Карлом (Великим), Оттонами, Генрихами й Фридрихами? Адже наші володарі, славні своїми звитягами на хвалу Богові та християнству, стоять незмірно вище від тих язичників із їхньою непогамовною жадобою панувати! А втім, поети, історики й філософи надміру вихваляють тих язични­ків, тоді як наших імператорів ні­хто не знає.

«Духові суперництва» завдячують свою появу, поруч із традиційними «вселенськими історіями» та локаль­ними хроніками, перші «національні історії» нового порівняно з пізньосередньовічними «національними хро­ніками» типу — за відправний пункт для звеличення минулого власного народу тут уже правлять твори антич­них авторитетів. Не менш характерно, що в цих текстах упродовж XVI ст. поступово гору беруть національні

[84]

Пізньоренесансний «реванш» по цей бік Альп

мови, крок за кроком витісняючи доти універсальну латину. Серед сигналь­них взірців нового європейського історіописання, позначеного патріо­тичними спонуками, варто згадати пе­редусім праці німців: Якоба Вімпфелінґа «Еріtоте rerum Germanicarum» («Скорочений виклад германських діянь», 1505 p.); Альберта Кранца, ав­тора творів «Wandalia» (1518 p.) і «Saxonia» (1520 p.); Еразма Штюлєра (Стели) «De Borussiae antiquitatibus» («Про старожитності Прусії», 1518 p.); Беата Ренана «Rerum Germanicarum libri tres» («Три книги германських діянь», 1531 p.); Йогана Турмаєра (Авентина) «Annales Воіоrит» («Ба­варські аннали», 1554 р.) та ін. Майже водночас на арену нового історіопи-сання вступають: поляки Мацей Мєховський із працею «Tractatus de duabus Sarmatiis, Asiana et Еиrоріапа» («Трактат про дві Сарматії, Европей­ську та Азійську», 1517 р.) та Марцін Кромер із книжкою «De origine et rebus gestis Роlопоrит» («Про походження і діяння поляків», 1555 p.); Вінко Прибоєвич із Дубровніка, автор «De origine successibusque Slavorum» («Про походження і спадщину слов'ян», 1532 p.); чех Вацлав Гаєк, автор «Кrоnyka Ceska» («Чеська хроніка», 1541 p.); швед Олав Маґнус із книжкою «Historіа de gentibus septentrionalibus» («Істо­рія північних народів», 1554 р.) та ба­гато інших.

На відміну від італійців, решта европейських народів не мали за плечима «історичної батьківщини», чиє минуле зафіксували б античні автори з тією ж докладністю, як історію Греції чи Риму. Отже, таку батьківщину належало знайти та, саме собою, наділити її меш­канців не менш гідними прикметами, ніж прикмети «нащадків римлян». Цьому слугували дві, в певному сенсі взаємодоповнювані, «методологічні засади». З одного боку, автори від­штовхувалися від поширеної в Се­редньовіччі біблійної генеалогії, що виводила всі «народи» від синів/на­щадків Ноя, «розсіяних» після Вави­лонського стовпотворіння, а з друго­го - залучали уведені до обігу гу­маністами праці античних географів та істориків. Пошукова ж операція поля­гала у зіставленні «даних» біблійної генеалогії з назвами згадуваних антич­ними авторами варварських племен. Такі згадки слугували доказовою лан­кою, що її доти бракувало: адже марш­рут «Вавилон - нинішня батьківщи­на» відтепер можна було авторитетно потвердити пересадкою у Греції/Римі. Історики XVI ст., люди неабияк осві­чені, поза сумнівом, відчували, що їхні конструкції наражаються на «опір джерел». Тож загальником ледве не всіх їхніх текстів стає запозичена з іта­лійського історіописання скарга на «мовчанку джерел». Італійці поясню­вали це нашестям варварів на Римську імперію, натомість їхні заальпійські послідовники (нащадки тих-таки «вар­варів») - войовничістю предків, яким за битвами й походами просто забрак­ло часу подбати про засвідчення своїх звитяг. Цей топос став настільки узви­чаєним, що навіть у житіях києво-печерських святих (уже згаданому «Патериконі» Сильвестра Косова 1635 р.) подибуємо нарікання: «Роси шаблею

[85]