Розділ 3. «Історіографічні революції» тривають: Ренесанс, Бароко, Просвітництво

безладдя, а потім від безладдя до но­вого ладу. Оскільки стояти на місці цьогосвітнім подіям не дає сама при­рода, вони, сягнувши свого верхів'я і вже неспроможні розвиватися далі, неминуче підупадають, і навпаки, скотившись на саме дно, доведені чва­рами до краю, вони не можуть опус­титися ще нижче і мусять знову спи­натися на ноги. Ось так завжди все від добра скочується в зло і від зла підноситься до добра. Бо чеснота по­роджує мир, мир породжує недіяль­ність, недіяльність - нелад, а нелад -погибель, і, відповідно, новий лад породжується неладом, лад поро­джує лицарський дух, а від нього по­ходить слава і благодія.

З огляду на сказане найзагальнішою ознакою італійського ренесансного іс­торіописання вважають антропоце­нтризм, себто зосередженість на лю­дині (на відміну від середньовічного теоцентризму — зосереджености на провидінні Господньому). Цю своє­рідну «секуляризацію», звісно, не тре­ба перебільшувати, бо авторитет Свя­того Письма не підлягав сумніву, та й самі гуманісти були надто далекі від новітнього раціоналізму, щедро спла­чуючи данину забобонам, вірі в ал­хімію, магію, астрологічні прогнози та всілякі чуда й провіщення. Однак емансипація від Церкви мала наслід­ком перенесення уваги з «побожного» на «активне» життя (vita activa) інди­віда, який зусиллям волі може досяг­нути успіхів у політиці, здобутті вла­ди, реалізації власних намірів тощо. За висловом одного зі світочів гума­ністичного права Бальда де Убальдиса (1327-1400), «природу підпорядковано небесам, але воля [людини] віль­на». Йому вторує Джовані Піко делла Мірандола (1463-1494), вкладаючи в уста Бога звернені до людини слова:

Ми не дали тобі ні визначеного місця, ні особливої спадщини. Ти один нічим не зв'язаний, можеш обрати, , що схочеш, і бути за своїм вибором тим, на що наважишся з власної волі. Ти сам зі своєї волі і для своєї чести маєш бути власним майстром та будівничим і формувати себе з матеріялу, який тобі підходить. Ти вільний - можеш зійти на найниж­чий щабель тваринного світу, але можеш і піднятися до найвищих бо­жественних сфер.

Критерієм «добрих» і «поганих» учин­ків стає вже не смиренна побожність, як у середньовічних текстах, а «доброчесність» (італ. virtu). Загалом її взо-ровано на античних «чеснотах» (лат. virtus), але водночас доповнено похвалою вченості, діяльній енергії, често­любству, бажанню набути «слави». Здатність історії демонструвати взірці такої поведінки різко підносила прес­тиж історіописання: за словами одного з гуманістів, Колюччо Салютаті, «першою серед муз, поза сумнівом, є історія, бо головний поштовх до її піз­навання витікає передусім із бажання наблизитися до сяйва слави». Особу, яка засвоїла кодекс virtu, сприймали як «універсальну людину» (uomo uni­versale), котра все знає, все вміє, в усьому себе пробує та здатна, за того­часним висловом, «власноруч обертати колесо Фортуни». Реанімований образ Фортуни (римської богині ви-

[82]

Пізньоренесансний «реванш» по цей бік Альп

падку, яка пильнує за чергуванням людських успіхів і невдач) стає і сим­волом, і поясненням непередбачуваности подій, заступаючи звичне для середньовічних істориків покликання на Божу ласку чи Божу кару. Скажімо, Мак'явелі в коментарях на Тита Лівія («II discorsi sopra la prima decadi Tito Livio», 1513 p.) пише:

Ще раз повторю як безперечну істи­ну, яку доводить вся історія, що лю­ди можуть сприяти Фортуні, але не перешкоджати їй, можуть задумува­ти протидію, але не в силах її пере­могти.

Ще однією новацією ренесансного історіописання є відверте декларуван­ня авторської позиції - на відміну від середньовічних хронік, де йшлося (принаймні позірно) про нейтральне ставлення до описуваного. Адже з по­верненням історії її дидактичних зав­дань автор мусив «навчити» читача тих цінностей, які сповідав сам і вва­жав суголосними virtu. Наприклад, ідеалом держави для Леонардо Бруні є Флоренція, бо там «у всіх справах панують народ і свобода»; офіційний історіограф Венеції Сабеліко, нест­римно підносячи культ свободи в Рес­публіці св. Марка, таврує «тиранів» (убитих або вигнаних дожів) і називає Венецію «новим Римом». Свобода є ядерним «виховним» поняттям і для Франческа Ґвічардині: як він пише, саме завдяки тому, що венеційці ніко­ли не знали «рабства», вони спромог­лися досягти «найвищих і незлічен­них гараздів та почестей», запровади­ти мудре правління, забезпечивши суспільну гармонію, та створити дер­жаву, якій не можуть дорівнятися ні Рим, ні Картаген. Ці приклади суго­лосні ідеї звеличення мешканців Іта­лії яко спадкоємців давньоримських чеснот, незнаних і недоступних «тем­ним варварам Півночі» - германцям і слов'янам. Власне цей, раз у раз пов­торюваний, мотив погорди стане ру­шієм інтелектуального опору, що його вже в першій чверті XVI ст. гучно ого­лосять самі «варвари», запозичивши від італійців і стилістичні взірці, і суб'єктивну манеру пояснювати/описувати історію.

Пізньоренесансний «реванш» по цей бік Альп

Перетнувши Альпи, новий тип істо­ріописання упродовж XVI ст. крок за кроком опановує німецькі території, слов'янські терени Адріятики, Польщу й Чехію, Францію, Англію, Угорщину, скандинавські країни. Паралельно, завдяки друкарському верстату, історія розширює коло своїх читачів/шанувальників, а водночас уперше «долає кордони» всередині самої Европи. Для прикладу, вже наприкінці XV ст. поба­чили світ «Grandes chroniques de France» («Великі хроніки Франції», два паризькі видання 1477 і 1493 pp.) і «Den danske Rimkr0nike» («Данська ри­мована хроніка», Копенгаген, 1495 p.); у Римі 1470 р. видано «Historiae Hispanicae partes quaturor» («Історія Іспанії у чотирьох частинах») Родриґа Санчеса, а в Брні й Авгсбурзі одночасно двома виданнями 1488 р. виходить друком «Chronica Ниngarorит» («Хроніка угрів»)

[83]