Розділ 3. «Історіографічні революції» тривають: Ренесанс, Бароко, Просвітництво

1474), Лукіанового «Як слід описувати історію» (1515 р.); численні друковані видання кінця XV - початку XVI ст. грецьких оригіналів тих-таки Геродота і Полібія, а також Плутарха, Светонія та ін.

Уперед до Античности:

італійський Ренесанс

Метою залюблених в Античність гуманістів було «відродити» добірну латину та повернути у вжиток взірці античного красномовства, проте, як відомо, двічі увійти в ту саму річку не вдається нікому. Як люди інакшого часу та інакшого світосприйняття, во­ни, «відроджуючи», запроваджували нове, власне осмислення тих понять, тем і сюжетів, що їх обговорювали ан­тична філософія, філологія чи істо­ріографія. Тож невдовзі за освоєнням і коментуванням античних авторів дійшло до появи власних праць, зок­рема з історії. З-поміж найвідоміших творів середини XV - середини XVI ст., написаних італійськими гуманістами, годі оминути такі: «Historiarum Floren­tinarum libri XII» («Дванадцять книг історій флорентійців») Леонардо Бруні (Аретино); «Historiarum Florentini populi libri VIII» («Вісім книг історій флорентійського народу») Поджо Брачоліні; «Historiarum ab inclinatione imperii Romani decades» («Декади історій від падіння Римської імперії») Флавіо Бьондо (поняття «декада», себто десяток, апелює до Лівія, у чиїй праці книги теж згруповано за «дека­дами»); «Historia Bohémica» («Чеська історія») Енеа Сільвіо Піколоміні - в 1458-1464 pp. римського папи під іме­нем Пія II; «Caesares» («Цезарі») Помпоніо Лета; «Rerum Venetarum ab urbe condita decades» («Декади діянь Венеції від заснування міста») Маркантоніо Коччо (Сабеліко); «De rebus gestis a Vladislao Polonorum atque Hungarorum regjs» («Про діяння польсько­го й угорського короля Владислава»)

[80]

Уперед до Античности: італійський Ренесанс

Філіпо Буонакорсі (Філіпа Калімаха); «Istorie fiorentine» («Історія Фло­ренції») Ніколо Мак'явелі; «Istoria d'Italia» Франческо Ґвічардині; «No-vissimae historiarum omnium repercussiones» («Найновіші відображення

русіх історій») Джакомо Філіпо Форесті з Берґамо; «Historiarum sui temporis libri XLV» («Сорок п'ять книг історій свого часу») Паоло Джовіо та багато інших.

Виклад у більшості з цих праць почи­нається від античних часів. Це призводило до виопуклення античної доби як своєрідного «початку історії», себто являло собою кардинальну новацію по­рівняно із середньовічним історіописанням, де цей «початок», як уже знаємо, ототожнювали з Актом Творіння та Боговтіленням. Падіння Римської імперії, своєю чергою, поставало як демаркаційний рубіж між епохами «ясности» й «мороку» - часами, коли «темні вар­варські народи» витіснили римлян з сторичної арени, а наступну лінію поділу логічно узасаднювало теперішнє по­вернення римських нащадків до своєї питомої спадщини. В такий спосіб, по і суті, поставала нова періодизаційна схе­ма: середньовічний поділ минулого на і скоординовані зі священною історією «віки» поступався місцем нині звичному для нас тричленному поділові на Античність, Середньовіччя та Новий час (хоча сам термін «Середньовіччя» впер­ше ужив аж у 1688 р. німецький ерудит Кристоф Келєр, або ж Целарій). З друго­го боку, це вперше запроваджувало сприйняття часу як категорії, пов'язаної з конкретними діями людей, - замість се­редньовічної візії часу яко сфери буття

Бога. Така абстракція тягла за собою цілком предметні новації в історичному мисленні, бо переносила акценти історіописання з незмінного й вічного на те, що перебуває в динаміці та рухові. Крім того, здійснене гуманістами «повернення» ан­тичної культури «наочно демонструва­ло» слушність погляду античних авторів на плин історії як невпинний кругобіг повторень. Саме таке розуміння/пояс­нення минулого стає провідним у творах італійських гуманістів, а отже, фактично демонтує лінійно-есхатологічну схему середньовічного історіописання. Погляд на історичне буття як на безперервний цикл повторень добре ілюструють ось такі слова з «Історії Флоренції» Ніколо Мак'явелі:

Усі панства, зазнаючи всіляких пе­ретворень, від стану ладу впадають у

[81]