«Християнізація історії»

поля під час IV Хрестового походу, в квітні 1204 р. Західний опис узято з твору одного з вождів походу, маршала Шампані Жофруа де Вілярдуена «La conquête de Constantinople» («Завоювання Константинополя»), та з однойменної хроніки рядового воїна - ам'єнського рицаря Робера де Клярі. Потерпілу сторону предс­тавляє візантійський історик Нікіта Хоніат (бл. 1155-1217), чиї «Історії» в 21 книзі визнано однією з вершин візантійської культури. Абстрагую­чись від зрозумілої упереджености обох сторін, пропоную завважити суто стилістичний бік викладу - прос­тодушну наївність «франків» і ви­тончену Хоніатову риторику:

Жофруа де Вілярдуен: Інші ж розійшлися містом і грабували його. Всякого добра було так багато, що вам ніхто не зміг би визначити, скільки забрали золота, сріб­ла, посуду, самоцві­тів, оксамиту, шов­кових матерій, хут­ряного одягу й усьо­го іншого. Жофруа Вілярдуен, маршал Шампані, свідчить вам по совісті й по правді, що впродовж багатьох століть ні­коли ніхто не знахо­див стільки здобичі в одному місті.

Робер де Клярі: І потім [...] бідні лю­ди... рушили хто ку­ди й узяли те, що змогли взяти; і вони знайшли багато осель і багато зайняли їх, а чимало ще й зали­шилося, бо місто бу­ло дуже велике й за­люднене. [...] Ті (з мешканців), хто за­хотів піти з міста, пішли, а хто захотів лишитися - зали­шились, а пішли з міста лише найбагатші люди.

[...] А потім пілігри­ми [хрестоносці. -Н. Я.] розглядали величезне місто, і палаци, і багаті абат­ства, і багаті монас­тирі, і дивовижні речі, що були в міс­ті. І вони довго ди­вувалися всьому, а особливо довго ди­вувалися з монас­тиря св. Софїї та з багатства, яке там було.

Нікіта Хоніат: Важко й неможли­во було вблагати або умилостивити цей варварський народ, такий дратівливий, такий запальний на всяке супротивне слово, - все розпа­лювало його гнів і здавалося йому без­глуздим та сміш­ним. [...] Через те кожен мав боятися за своє життя: на вулицях - плач, зой­ки і нарікання, на пе­рехрестях - ридан­ня, у храмах - туж­ливий стогін. [...] Знатні родом блу­кали зганьбленими, багаті — жебраками, поважні старці пла­кали. [...] Отаке-то

[75]

Розділ 2. «Історіографічні революції» від Античности до Середньовіччя

беззаконня чинили західні вояки проти народу Христового, не виявляючи жод­ної поблажливости ні до кого, всіх позбавляючи грошей і майна, житла й одя­гу [...]. Ось він, цей народ із мідною шиєю, пихатим об­личчям, піднятими бровами, завжди го­леними та ніби юнацькими щока­ми, кровожерною рукою, роздутими ніз­дрями, погордли­вим поглядом, зах­ланною пащею, чер­ствою душею, руба­ною та швидкою мо­вою, яка наче ви­танцьовує на гу­бах, — ось ці ревни­телі, котрі підняли на рамена хрест і не раз клялися ним і словом Божим, що пройдуть християн­ські краї без крово­пролиття...

Твір Нікіти Хоніата, уривок з якого тут процитовано, вирізняється не тіль­ки риторичною вправністю та «видовищністю»: у візантійській словеснос­ті античні техніки історіописання бу­ли річчю звичною. Хоніат, як зазнача­ють дослідники, надто «несередньовічний». Його текст насичено пер­сональними рефлексіями, образи ге­роїв психологічно багатогранні й конт­растні, а пружиною драматичних перипетій історії, як і в текстах античних авторів, виступає Тихе (Доля), що їй улягають володарі та підданці, воїни та простолюд. Врешті, Хоніату власти­вий релігійний і політичний скепсис, а чесноти описуваних ним людей часто-густо доволі далекі від християнського смирення. Ці прикмети символізуют свого роду «вихід у майбутнє» - у но­вий тип історіописання, про який іти­меться в наступному розділі.

Розділ З

«Історіографічні революції» тривають:

Ренесанс, Бароко,

Просвітництво

Іван Щирський. Ілюстрація

до посібника з риторики.

Чернігів, 1698

Поштовхом до модифікації середньовічного формату історіописання стало «відкриття Античности», здійснене на зламі ХІV-ХV ст. кількома освіченими ентузіястами-італійцями, себто мешканцями території, де спад­щина Стародавнього Риму лежала достоту під ногами. Пізніше, у XV ст., їхні послідовники дадуть своїм зу­силлям назву rinascimento (італ.: пов­торне народження, відродження). У 1855 р. історик Жуль Мішлє, описуючи цей культурний феномен, вико­ристає французький варіянт слова - renaissance, і власне так ми називаємо його до сьогодні - Ренесансом, або Відродженням. Практичним утіленням rinascimento був цілеспрямова­ний пошук, переписування та комен­тування античних текстів. Від ужива­ного Цицероном поняття studia humanitatis, яке обіймало граматику, поетику, риторику й філософію, такі заняття отримали назву «гуманістич­них студій», а людей, що ними займа­лися, стали називати по-італійському umanista (гуманіст). Винайдення друкарства неабияк прислужилося популяризації зусиль гуманістів, росить сказати, що першою книжкою римської друкарні, заснованої 1467 p., стали «Ad familiares» («Листи до приятелів») Цицерона; у Венеції дру­карня розпочала видання 1474 р. «Іс­торій» Геродота, а 1495 р. знамени­тий венеційський друкар Альд Мануцій запровадив систематичну пуб­лікацію давньогрецьких класиків; в останній чверті XV ст. книговидання було започатковане також у Болоньї, Брешії, Мілані, Неаполі, Падуї, Пармі, Пізі, Тревізо, Флоренції, причому практично скрізь виходили античні тексти (для прикладу, лише в неве­личкому Тревізо у 1482 й 1483 pp. бу­ло видано Лівія та латинський перек­лад Тукідида).

Коли говорити про «реновацію» ан­тичної історіографії (а власне ці зусил­ля гуманісти називали поверненням «до джерел» [ad fontes]), то варто згада­ти такі її віхи, як уведення в обіг творів Тацита й Аміана Марцеліна (знахідка обох рукописів належить Поджо Брачоліні, 1380-1459); перше видання тво­рів Салюстія, здійснене Венделином зі Спіри (Рим, 1470); перші латинські ви­дання Полібія (в перекладі Ніколо Пероті; Рим, 1473), «Історій» Геродота (в перекладі Лоренцо Валли; Венеція,

[79]