«Християнізація історії»

ність речей, не відділяючи «колись» від «сьогодні» й постійно «підтягую­чи» сучасне до минулого. І то сучасне (профанну історію), зрозуміло, трак­тували як щось підрядне - не як само­достатній феномен, що його належить «правдиво» описати, а як поле поновного переживання священної історії, стосовно якої цей феномен виступає і аналогом, і водночас — уроком христи­янської науки та застереженням від пастки гріха. Отже, все написане істо­риком своєрідно подвоювалося: з од­ного боку, в його тексті було зафіксо­вано цілком реальні події, а з другого боку - їх обгортав прихований зміст, що саме його вважали «справжнім» - на відміну від їх профанного, «сегосвітнього» перебігу. Наприклад, ко­ли хроніст у «Повісті минулих літ» просто зазначає під 1093 р. загибель переяславського князя Ростислава Всеволодовича, який потонув у Стугні, відступаючи після невдалої битви з половцями, то «Києво-Печерський па­терик» «знає», чому так сталося. Князь, переправляючися дорогою в похід через Дніпро, наказав утопити ченця, який усовіщав княжих «от­років», що глузували зі старця («метающе словеса срамнаа»), та провістив і їм, і князеві «смерть от води». Ростис­лав не повірив пророцтву, не розкаявся і не поїхав до монастиря по благос­ловення, а відтак «утопе со всіми своими вои». Резюмуючи, автор статті на­родить цілу низку «справжніх» причин, апелює до євангельських притч, псалмів та апостольських послань і за­вершує «аналіз» остаточним вердик­том з Першого соборного послання апостола Петра: «Сицева гордым отм-щеніа, им же Господь противиться, смиренным же даеть благодать». Важ­ко напевно сказати, чи дійсно Ростис­лав перед тим, як сам «утопе», наказав утопити бідолашного ченця, бо коли перебіг подій не відповідав уявленню про те, як належало їм відбуватися «на­справді», то ці-таки події зазнавали без­застережного переформулювання.

Слід також згадати і про усталену в Середньовіччі - під впливом поділу буття на приховане й видиме (божест­венне та профанне) - систему символів і алегорій, що розкривали «істинний» зміст видимого. Адже, згідно з наста­новою одного з отців Церкви Оригена, «всі речі з категорії явного можуть бу­ти споріднені з неявним, тілесні - з безтілесними, а вияви - з прихованим».

[73]

Розділ 2. «Історіографічні революції» від Античности до Середньовіччя

Скажімо, солярна символіка влади по­мазаників Божих уподібнювала їх до Христа-сонця як царя небесного; сим­воліка білого одягу (атрибута янголів і Христа) свідчила про чистоту по­мислів; пальмове листя символізувало перемогу, бо його розстилали перед Христом при в'їзді в Єрусалим тощо. В численних «бестіяріях», «лапідаріях» і «фізіологах» зафіксовано містичні значення рослин, каміння і тварин: наприклад, із білою трояндою асоцію­вали Богородицю, скеля позначала Христа і т. ін. Не менш розвинутою бу­ла символіка чисел, якою опікувалася спеціальна «наука» - нумерологія. Приміром, цифру 3 співвідносили зі Святою Трійцею, 4 — з кількістю єван­гелістів, 7 — із кількістю дарів Святого Духа і семи смертних гріхів, 12 - із кількістю апостолів тощо.

Врешті, текстам середньовічних істо­риків притаманна так звана біблієзація, себто свідоме чи неусвідомлюване використання цитат, сталих зворо­тів, парафразів, мовних штампів і про­образів персонажів та ситуацій Свято­го Письма. Спричинювало це не тіль­ки християнське світовідчуття, а й освітня практика, сперта на заучуванні стандартного набору текстів, пере­дусім біблійних. Такий вишкіл міцно прищеплював біблійні трафарети мо­ви й мислення, призводячи до «типологізації» персонажів і колізій, коли всякого зрадника ототожнювали з Юдою, всякого порушника «любови братньої» - з Каїном, кожного, хто бла­гочестиво й терпляче зносить удари долі, - з Йовом, будь-який масштаб­ний соціяльний катаклізм - із падінням Вавилона тощо. Усталені на ос­нові Біблії кліше оцінок/уподібнень (біблійні топоси) виявилися найтривкішою спадщиною середньовічного історіописання і дожили аж до кінця] XVII - початку XVIII століття. Наприк­лад, Самійло Величко у «Сказанні про війну козацьку з поляками» (1720 р.), що його слушно вважають першим істо­ричним наративом нового типу в Ук­раїні, уподібнює «віроломних поля­ків» Каїнові, Івана Брюховецького - Іродіяді (яка домоглася смерти Йоана Хрестителя), Івана Самойловича - Сарданапалу (ім'я цього асирійського царя символізувало надмірні розко­ші), Петра Дорошенка називає «Юди­ним товаришем», а винищення козаць­кої Наддніпрянщини порівнює з па­дінням Вавилона:

Паде, паде Україна тогобічна мало­російська, козацько-руська з багать­ма містами й селами, як отой старо­давній великий град Вавилон! [...] Доведеться нам оглядати повними сліз очима порожню й мертву матір нашу, Малу Росію, і бачити, як дикий звір поселяється в красні житла батьків і праотців наших.

Повертаючися до середньовічних і текстів, мусимо визнати, що літера­турно-стилістична вправність їх авторів за небагатьма винятками зали­шалась, м'яко кажучи, небездоган­ною, а надто поруч із вишуканими І текстами візантійських істориків. Задля промовистості наведу два свідчення очевидців про розграбу­вання хрестоносцями Константино-

[74]