«Християнізація історії»

* * *

За якими ж ознаками можна безпо­мильно «впізнати» середньовічне похо­дження твору (або середньовічні в ньому відлуння, бо чимало прикмет «християнізованої» історії на два-три століття пережили власне Середньовіччя)?

Почнемо з універсалізму. Світ, що виник в Акті Творіння (Creatio mundi), уявляли як єдине ціле - «божест­венну гармонію», впорядковану Бо­гом на засадах ярусної ієрархії як у не­бесній сфері (серафими/херувими - архангели - янголи), так і в земній, профанній, де мешкає «потрійний люд»: oratores (молільники) - bellatores (вояки) - laboratores (трудівни­ки). Сферу земного, своєю чергою, приймали в категоріях такої самої «всезагальности вірних» (universitas fidelium), де кожну ієрархічну одини­цю щільно припасовано до іншої, а функціонувати вони можуть лише вкупі, доповнюючи одна одну, як пе­редбачено волею Творця «божествен­ної гармонії». З другого боку, «про­щенна історія» будь-якої частини згаданої universitas - держави, династії, ревного суспільства, певного монас­тиря тощо — мала вкладатися в уні­версальний божественний порядок часів, демонструючи зв'язок із по­діями історії священної. На практиці поєднання священної та профанної історій досягали, подаючи яко преамбулу до оповіді про конкретні події переказ біблійної традиції від Адама чи Потопу до Воскресіння Христово­го (Марк Блок іронічно назве такі преамбули «кавалерійським оглядом вселенської історії»). В цьому блоці повідомлень наводили також більш чи менш деталізовану «генеалогію на­родів», себто їхнє пов'язання із «сина­ми Ноя». Ось, для прикладу, як вигля­дає схема «від Потопу» у добре відо­мому нам тексті - «Повісті минулих літ» (наводжу її, поминаючи деталі):

Повість минулих літ Нестора, чор­норизця Феодосієвого монастиря Печерського, звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу кня­жити, і як Руська земля постала. Тож почнемо повість оцю. Після Потопу, отже, три сини Ноєві роз­ділили землю — Сим, Хам і Яфет. І дістався Схід Симові [...]. Хамові ж дісталась південна частина [...]. Яфетові ж дісталась північна сторо­на і західна [...]. В Яфетовій же час­тині сидить русь, чудь і всякі наро­ди [...]. Сим же, Хам та Яфет, роз­діливши землю і метавши жереб, (поклали) не переступати нікому в братній уділ, і жили кожен у своїй частині. ї був (тоді) один народ. А коли намножилося людей на землі, то намислили вони... спорудити башту до неба [...]. І змішав Бог на­роди, і розділив на 70 і на 2 мови, і розсіяв по всій землі [...]. Після того ж, як було розвалено башту і розді­лено народи, взяли сини Симові східні краї, а Хамові сини південні краї, Яфетові ж сини захід узяли й північні краї. Від цих ото 72 народів, од племені таки Яфетового, постав народ слов'янський [...]. По довгих же часах сіли слов'яни на Дунаєві [...]. Од тих слов'ян розійшлися во­ни по землі [...].

Упоравшись із «генеалогічним дере­вом народів» і знайшовши поміж них

[71]

Розділ 2. «Історіографічні революції» від Античности до Середньовіччя

місце для слов'ян (це відомий опис роз­селення східнослов'янських племен, або так звана «географія Нестора»), літописець врешті дає перепустку в історію «найлагіднішим» зі слов'ян — полянам: гідне місце для них зарезерво­вано завдяки оповіді про мандрівку апостола Андрія до київських гір і апос­тольське провіщення. Далі викладено легендарну частину «сегосвітньої» істо­рії полян - оповідь про Кия, Щека й Хорива. Переходячи до дійсних подій, переказаних за анонімним продовжен­ням хроніки Георгія Амартола, автор почувається зобов'язаним наново впи­сати їх у «вселенську» хронологію, вмі­щуючи таку преамбулу:

Отже, від Адама до Потопу 2242 ро­ки, а від Потопу до Авраама 1082 роки; від Авраама до виходу Мойсеєвого (з Єгипту) 430 років, од ви­ходу Мойсеєвого до Давида 601 рік; від (смерти) Давида і од початку це-сарювання Соломонового до поло­нення Єрусалима 448 років; од по­лонення до Олександра (Маке­донського) 313 років; од смерті (Олександра) до Різдва Христового 333 роки. Од Різдва Христового до* Костянтина (Великого) 318 років, а од Костянтина до Михайла сього [імператора Михаїла III П'яниці, 842-867 рр. - Н. Я.] 542 роки. Од першого року Михайла сього до першого року Олега, руського кня­зя, 29 літ; од першого року Олегового, відтоді як він сів у Києві, до пер­шого року Ігоревого 31 рік.

Залишається додати, що до універсалістської схеми вписування «партикулярної» історії у «вселенську» ук­раїнська традиція востаннє вдається ще наприкінці XVII ст. - у хроніці ігу­мена Києво-Михайлівського Золото­верхого монастиря Феодосія Софоновича, а також у «Синопсисі», що його автором умовно вважають архіманд­рита Києво-Печерської лаври Інокентія Ґізеля.

Ще однією питомою ознакою «хрис­тиянізованої» історії є її інтперпрета- тивний символізм, коли за кожною подією профанної історії вбачають приховану аналогію з подіями та пер­сонажами історії священної, себто зі Старим і Новим Завітами. Адже витлумачення священної історії (екзегетика) передбачало не так інтерес до дійсних подій, як угадування, за висловом св. Авґустина, «тіні майбутнього». Людина Середньовіччя вірила в незмін-

[72]