«Християнізація історії»

написано хроніку «Gesta Hungarorum» («Діяння угрів»): вона не дійшла до наших часів і відома за пізнішим, кін­ця XII ст., твором аналогічної назви, що його автором став секретар угорсь­кого короля Бели III, знаний під іме­нем Магістра.

У добу так званого «відродження XII ст.», коли виникають перші уні­верситети й починають ставати на ноги європейські міста, обсяг історіогра­фічної продукції стрімко зростає: за підрахунками дослідників, протягом ХІІ ст. було написано вп'ятеро більше праць, ніж століттям раніше. Зокрема, помітно більшає «діянь володарів», як-от «Gesta Friderici imperatoris» («Дія­ння імператора Фридриха») Оттона Фрайзинґенського; «Gesta regum Anglorит» («Діяння англійських королів») Вільяма Малмсберійського; «Danorum regum heroumque historiae» («Історії данських королів і героїв») Саксона Граматика та безліч інших. Пояснюва­ти посилення інтересу до особи воло­даря придворною запопадливістю, а надто пізнавальними мотивами, було би надмірним спрощенням. По-перше,

[69]

Розділ 2. «Історіографічні революції» від Античности до Середньовіччя

будь-яку історичну подію сприймали, за словом того-таки Вільяма Малмс-берійського, як «дзеркало володарів». По-друге, християнська доктрина во­лодарювання передбачала, що прави­тель - яко намісник Божий на землі — несе «есхатологічну відповідальність» за стан душ підданців. А засаднича ти-пологічність середньовічного історіописання, себто повторюваність мов­них та оцінкових штампів, призводи­ла до того, що імператорів і королів, описуючи їхні діяння, зображали не такими, якими вони були насправді, а такими, якими мусили бути згідно зі своїм статусом.

Що ж до прикмет «доброго волода­ря», то за ними не треба було далеко шукати, бо повчальні тексти, або так звані «дзеркала володарів», що пере­раховували/коментували відповідні «фахові» чесноти ars regnandi (мисте­цтва володарювання), зажили слави ще від V ст., коли Агапіт Диякон звер­тав свої «напучування» до імператора Юстиніана. Їх стандартний набір - із тими чи тими модифікаціями - зобо­в'язував володаря бути побожним, відважним, дбайливим/щедрим, спра­ведливим, людяним тощо.

Характеризуючи хроніки, дослід­ники зазначають, що з XI ст. їм при­таманний раптовий перехід від ко­лишньої безособовости до виопуклення «почуття-Ми», протиставлен­ня «нашого» (території, народу, дер­жави) «чужому» - аж до переконан­ня, що Бог сприяє «нашій» стороні. Приміром, у компілятивному творі французького теолога Ґіберта Ножанського «Gesta Dei per Francos» («Божі діяння за участи франків»)! написаному в 1104-1108 рр. на під­ставі хронік Першого Хрестового по­ходу, головною «дійовою особою», звісно, залишається Бог, проте акцент на франках як богообраному інструменті, знарядді Його волі, по­казовий, бо свідчить про певні новації в історіописанні. Наголошуван­ня у той чи той спосіб «національної» самобутности, а то й винятковости стане прикметою багатьох текстів ви­сокого та пізнього Середньовіччя, що у новітніх дослідників навіть дістали назву «національних хронік», як-от «Historia Anglorum» Генрика з Гантинґдона, доведена до 1154 р.; «Gesta Danorum» («Діяння данців») Саксона Граматика (до 1203 р.); анонімна німецькомовна «Sächsische Weltchronik» («Саксонська всесвітня хро­ніка», 1237-1250 рр.); іспаномовна «Estoria de España» («Історія Іспанії», бл. 1270 р.) короля Альфонсо Мудрого; «Gesta Hungarorum» («Діяння угрів», між 1282-1285 рр.) Симона з Кези; чеськомовна хроніка так звано­го «Даліміла» (між 1282-1314 рр.); німецькомовна хроніка Пруського ордену, складена Петером із Дусбурґа перед 1326 р.; «Chronica gentis Scotorum» («Хроніка шотландського народу», 1385 р.) Джона з Фордуна; ри­мована «The Cronicle from the Firste Begynnyng of Englande» («Хроніка від першопочатків Англії», 1436 р.) Джо­на Гардинґа та багато інших. Засвід­чений у такий спосіб патріотизм зго­дом дасть поживу для доведення уні­кальности власної «нації», про що ми ще поговоримо.

[70]