«Християнізація історії»

між 628-638 рр.; «Хронографія» Феофана, доведена до 813 р.; одна з найвідоміших візантійських хронік - Георгія Амартола, завершена близько 866-871 р.; твори Симеона Метафраста (Логофета) і Льва Диякона X ст.; книжки видатних візантійських істориків XI ст. Михаїла Псела та Йоана Скіліци; хроніка XII ст. Йоана Зонари та ряд інших історичних творів XII— XIIІ ст.) рясніють, як і решта візантійської літературної продукції, античними ремінісценціями - покликаннями на філософські доктрини, цитатами та парафразами з давніх авторів, деклараціями про «правдивість» і виховну місію історії, врешті зразками викшталтованої риторичної майстерності. Ось, для прикладу, як характерно зву­чить написаний між 990-991 рр. вступ­ний пасаж до «Історії» Льва Диякона, котрий ніби повертає нас до еліністично-римських вимог/ завдань опису­вання минулого:

Коли й існує якесь благо, що при­носить користь у житті, то при­наймні не меншу, а більшу послугу, потрібну й корисну, нам подає історія. Вона відкриває розмаїті та різноспрямовані діяння, що відбу­ваються як природним чином під впливом часу й обставин, так і особливо - за довільним рішенням осіб, зайнятих державними справа­ми, і вчить людей одне схвалювати, ставлячи його собі за взірець, а іншим гидувати й уникати його, аби не залишилося невідомим і запроваджувалося у життя все ко­рисне та цінне й аби ніхто не смів наражати себе на жахливі й шкід­ливі починання.

Таких філософічно-риторичних па­сажів, як і слідів античної спадщини, годі шукати на «латинському» Заході, коли не брати під увагу кількох ос­танніх її речників, як-от «учителя Се­редньовіччя», інтелектуала-енциклопедиста Ісидора Севільського (бл. 560-636); одного зі світочів філософської схоластики Беди Превелебного (672-735); ланґобарда Павла Диякона (бл. 720-800), вихованого на королівсько­му дворі в Падуї; наслідувача Светонія Ейнгарда, члена гуртка вчених («Палатинської академії») при дворі Карла Великого. За кожним із цих людей ще відчутно подих Античности. Для прик­ладу, на території Іспанії при вестготах далі діяли латинські школи й зберегли­ся багаті бібліотеки, як у Севільї, де єпископом був Ісидор, син іспано-римлянина й доньки вестґотського короля. Автор численних праць, зокрема ен­циклопедії в двадцяти книгах «Originem sive Etymologiarum libri XX», Ісидор написав також історичний трактат «Historia de regibus Gothorum, Wandalorum, Sueborum» («Історія про королів ґотів, вандалів і свевів»), що в ньому чільне місце відведено історії ґотів - ясна річ, від біблійних «першовитоків» до сучасності в «прекрасній Іспанії». Похвалою Іспанії розпочинається й цілий текст:

О священна Іспаніє, вічно щаслива мати вождів і народів, ти найкраща поміж усіма землями - від заходу до самих індусів! Тепер ти по праву є королевою всіх провінцій, твоє світло сягає не тільки заходу, але й сходу. Ти - цвіт і окраса світу, найславетніша частина землі, в якій пе-

[65]

Розділ 2. «Історіографічні революції» від Античности до Середньовіччя

ребуває у великій радості та процві­тає в достатку славний народ ґотів.

Носієм античної вчености, закон­сервованої в далекій Ірландії - «ост­рові вчених і святих», звідки в VII ст. мандрівні монахи-місіонери вируша­ли «сіяти світло» до варварської Европи, - був англосаксонський чернець із Нортумберленду Беда Превелебний, філософ і укладач пасхалій, автор, зок­рема, праці «Historia Ecclesiastica gentis Anglorum» («Церковна історія народу анґлів»), доведеної до 731 p.; саме тут уперше запроваджено літочислення від Різдва Христового. На континенті знаним сучасником Беди був Павел Диякон - ланґобард із походження, вихованець латинської школи в Падуї, що пізніше став членом «Палатинської академії» й навчав греки доньку Карла Великого. Ще згодом, уже як чернець славетного бенедиктинського монастиря в Монте-Касино, Павел Диякон написав книжку «Historia gen­tis Langobardorum» («Історія народу ланґобардів»), доведену до 744 p., - безцінну для дослідників скарбницю легенд і свідчень про зниклий з євро­пейської мали народ. Урешті, з так зва­ним Каролінґським відродженням і придворною «академією» Карла Вели­кого пов'язано вже згадувану працю «Vita Caroli Magni» («Життєпис Карла Великого»), що її написав уродженець Франконії Ейнгард між 817-821 pp., взоруючи на Светонієве «Життя два­надцяти цезарів».

Що ж до решти творів історичного змісту VII—X ст., то вони незрівнянно слабші за стилістикою та «вченістю», ніж візантійське історіописання. При­кметно, що й сама історія втрачає статус «наставниці життя», бо західна шкільна практика, на відміну від візантійської співвідносила її не з риторикою, а з на­уками про обчислення. Під цим кутом зору показово, що «історії» (логічно, зв'язні оповіді) надовго поступаються місцем анналам/хронікам, себто по­річній фіксації подій. З-поміж тих, що вважаються незамінним джерелом для вивчення історії Франкського ко­ролівства, варто згадати хроніку так званого «Фредеґара» VII ст. (насправ­ді трьох безіменних авторів) і порічні записи його анонімних продовжува-

[66]