«Християнізація історії»

ни в історії - бути знаряддям, що виконує цю волю. Силам добра в істо­ричному бутті протистоять сили зла - Сатана та його приспішники, які спокушають нерозумну людину до гріха, намагаючись перешкодити здійснен­ню божественного Провидіння. Відпо­відно, карою за гріхи стають війни, сти­хійні лиха, пошесті, землетруси та всі­лякі інші біди, що їх Бог посилає на порушників своєї волі.

Уперше таке розуміння історії було висловлено у знаменитій історії хрис­тиянської Церкви від її зародження до 324 року, що її написав уродженець Палестини Евсевій, єпископ Кесарійський (бл. 260/65-339). Уже напри­кінці IV ст. цю книжку переклали з греки на сирійську мову, дещо пізніше по-вірменськи, а на початку V ст. - ла­виною під назвою «Historia Ecclesiastica» («Церковна історія»). Згідно з Евсевієм, якого називають «батьком християнської історіографії», все ми­нуле людства від Акту Творіння до Христа - це тільки пролог перед осяг­ненням божественної істини та поя­вою «обраного народу Божого», християн, що їх буде нагороджено вічним риттям у Судний день. Цей «народ» не розділяють ні державна приналеж­ність, ні мова, ні місце проживання - до нього належить кожен, хто увірував у Христа та Його спасенну жертву. Власне з цих тез Евсевія беруть поча­ток згодом тотальні для Середньовіч­чя універсалізм, себто мислення «над­національними» категоріями богообраности християн, та сприйняття істо­рії як лінійного процесу, що має свій по­чаток (Акт Творіння) і кінець (Судний день). Століттям пізніше концепція Евсевія дістала «теоретичне» обґрун­тування у трактаті св. Августина «De Civitate Dei» («Про Град Божий»), на­писаному між 412-425 рр.: тут історію людства, як і в Евсевія, поділено на шість «віків» - згідно з шістьма днями Творіння та шістьма фазами біблійної історії. Свою добу Августин розглядає як «шостий вік» - період між першим і другим пришестям Христа; «кінцем історії» стане Судний день, по тому наступить «сьомий вік» - І Царство Бо­же на землі.

Залишається додати, що впродовж У-УІ ст. було написано цілу низку «вселенських» церковних історій, взорованих на Евсевії; їх автори – Сократ

[61]

Розділ 2. «Історіографічні революції» від Античности до Середньовіччя

Схоластик (6л. 380-440), Саламан Созомен (бл. 400 - бл. 450), Феодорит Кирський (387-457), Захарія Ритор (470-ті - бл. 560), Йоан Ефеський (бл. 506/507-586) та ін. Ці твори сприяли остаточному утвердженню христи­янської концепції історії, а також започаткуванню нового жанру з «історич­ним ухилом» - агіографії, себто житій святих і священномучеників й опові­дей про здійснені ними чуда. Перше таке житіє єгипетського аскета й зас­новника чернецтва Антонія уклав Атанасій Александрійський близько 335-337 р., а вже з V ст. до обігу входять так звані «мартирологи» - переліки муче­ників за віру з короткими описами їхнього життя й зазначенням днів по­минання у церковних службах. Свого роду компендіум житій під назвою «Луг духовний» уклав у VII ст. єруса­лимський чернець Йоан Мосх (цю книжку знали в Київській Русі з XI-XII ст. під назвою «Синайський пате­рик», і власне вона послужила літера­турним взірцем для знаменитого «Киє­во-Печерського патерика»). Житія як надто специфічний жанр історіописання потребують окремої розмови, тут лише зазначу, що потік продукції цього жанру не вигасав аж до Нового часу, що на документуванні житій шлі­фували свою майстерність барокові ерудити, про яких мова піде далі, а ук­ладена Сильвестром Косовим збірка житій києво-печерських аскетів «Patericon» та описи чуд («Teratourgema, albo Cuda») цього ж монастиря, складені Афанасієм Кальнофойським (обидві книжки вийшли друком у Києві в 1635 і 1638 рр.), стали, по суті, першими «науково-історичними» працями в Україні.

Паралельно до церковної історії та агіографії поставало й світське хрис­тиянське історіописання. Твори пер­ших істориків-християн перехідної від Античности до Середньовіччя до­би ще не містять згаданих вище прик­мет, їх витримано у звичному для ан­тичної історіографії жанрі поточних «діянь»: такими, зокрема, є надзви­чайно цінні для дослідників тексти з найранішими згадками про слов'ян візантійця Прокопія Кесарійського (490/507 - після 562) «De rebus Gothorum, Persarum ac Vandalorum» («Про діяння готів, персів і ван­далів») та візантійця готського по­ходження Йордана «De origine actibusque Getarum» («Про походження та діяння готів», бл. 551 р.). Але нев­довзі античну практику історіопи­сання починає витісняти оповідна схема, за якою складали «вселенські хроніки» наслідувачі Євсевія. Це оз­начало, що перед викладом сучасних авторові подій у певній місцевості він мав показати їх «справжні», себто біблійні, витоки та, зрозуміло, від­найти Господній промисел у тому, що відбувається тут і тепер. У такий спо­сіб будь-яка середньовічна історіог­рафія ставала за означенням уні­версальною (бо творінням Господа є цілий світ); 2) провіденційною (бо перебіг подій визначало Провидіння Господнє); 3) лінеарною й есхатоло­гічною (бо історія мала початок в Акті Творіння й очікуваний кінець у Судний день: eschaton - дослівно «кі­нець», «край», коли янгол Божий)

[62]