Біблійні витоки знання про «початок» і «кінець» історії

майбутнім не турбувало уми, позаяк всесвіт тлумачили у поняттях «природного» вічного кругобігу та повторюва­ності речей, створених божественним першопоштовхом, тож, як писав імпе­ратор і філософ-стоїк Марк Аврелій (121-180 рр.), «хто теперішнє бачив, той бачив усе те, що з віків вічних було і що у віках вічних буде».

Засадничо інакший погляд на плин буття демонструють гебрейські хроні­ки, що пізніше увійшли до Старого За­віту яко «Книги історичні» (на думку дослідників, свого остаточного вигля­ду вони набули в IV ст. до н. є.). В цих хроніках марно шукати того, що ми звично розуміємо під словом «історія», себто діяння людей: стародавні юдеї вбачали в «історії» винятково низку подій, зініційованих Богом, аби врятувати/покарати Ізраїль. В такий спосіб історія фактично поставала як «історія Бога»: її початок закладає Акт Творіння, перебіг і чергові етапи збіга­ються зі зміною поколінь підпорядко­ваного Божій волі «обраного народу», а завершити має провіщений Богом неуникненний кінець, описаний у най-останнішій за часом появи книзі Ста­рого Завіту - Книзі пророка Даниїла:

[...І] буде час утиску, якого не було від існування люду аж до цього часу. І того часу буде врятований із наро­ду твого кожен, хто буде знайдений

[59]

Розділ 2. «Історіографічні революції від Античности до Середньовіччя

записаним у книзі. І багато хто з тих, що сплять у земному поросі, збудяться, одні на вічне життя, а одні на наруги, на вічну гидоту. А розумні будуть сяяти, як світила не­бозводу, а ті, хто привів багатьох до праведности, немов зорі, навіки віків. [...] ...це буде за час, за часи і за пів часу, і коли скінчиться розби­вання сили святого народу, все це станеться (Ден. 12:1-7).

У такий спосіб юдейська «філосо­фія історії» поєднувала в один вузол початок і кінець, а минуле-теперішнє-майбутнє ставали щаблями тієї самої історії, визначеної та розміреної боже­ственним передбаченням, якого люди­на не може ні подолати, ні уникнути. Отже, на відміну від греко-римського розуміння історичного буття як по­вторюваного кругобігу часів, староза­вітна парадигма вбачала в плині істо­рії безперервну лінійну тяглість, зада­ну Богом, - тяглість, напрям якої був відомий наперед (телеологічний), а функція людини зводилася до уляган­ня Божій волі чи до її зухвалого нех­тування з відповідними за це карами. Така візія історії, зрозуміло, не потре­бувала доказів своєї «правдивости» - адже всю «правду історії» було раз і назавжди подано в божественному одкровенні. Непотрібними ставали й взірці доброчесної поведінки, про які так пильно дбала елінсько-римська magistra vitae, - адже всі їх раз і назав­жди було закарбовано в Божих за­повідях. Власне так уперше історія поєдналася з вірою, що було підхопле­но й розвинуто після утвердження хрис­тиянства.

«Християнізація історії»

Упродовж IV-V ст. парадигма історії-кругобігу, що сама себе відтворює у нескінченних повтореннях, була пос­тупово переінакшена під впливом християнського вчення. Саме на цей час, як відомо, припадає перший імпе­раторський едикт 313 р. про дозвіл християнам відкрито сповідати свою віру, а також «золота доба» започатко­ваної двома століттями раніше хрис­тиянської патристики, себто творів «отців Церкви» - Василія Кесарійського, або Великого (бл. 330-379), Гри­горія Богослова (329/30 - бл. 390), Григорія Ниського (бл. 335 - бл, 394), Амвросія Медіоланського (333/340-395), Ієроніма Стридонського (340-420), Йоана Золотоуста (бл. 350-407), Аврелія Августина (354-430), Кирила Александрійського (після 370 - після 430). Отці Церкви, ерудити й блискучі оратори, володіли всім арсеналом елінсько-римської вченості та стиліс­тичної вправности, але спиралися вже на цілком інакше пояснення/описува­ння світу й місця в ньому людини. Ад­же, згідно з християнською доктри­ною, всяку людську дію зумовлюють не примхи сліпої Долі, а мудре Про­видіння Боже (Providentia Divina - звідси поняття провіденціялізм, що ним позначають такий тип мислення). Так само нічим іншим, як творінням Бога, що існує з Божої ласки й зникає внаслідок Божої кари чи недоступного людському розумові божественного промислу, є всі народи, суспільства, держави. Історія - це теж здійснення волі Господньої, а призначення люди-

[60]