Сердитий Лукіан із Самосати

ху», плутають історію з поетичним ви­мислом:

Це все одно, якби хтось найкращо­го, ніби виточеного з дуба атлета вбрав у пурпурову сукню, начепив на нього прикраси гетер і став ру­м'янити та білити його обличчя...

Поквитавшись із «шайкою підлес­ників», Лукіан викладає позитивну програму - перелік чеснот ідеального історика та переваг його твору. Переду­мовою, сказати б, технічною, за Лу-кіаном, є знання й особистий досвід: наприклад, не зможе описати битву лю­дина, котра «навіть на картині ніколи не бачила війни». Набагато більшу ува­жу приділено передумовам моральним. Уперше сформульовані Лукіаном, вони Тріумфально повернуться в європейсь­ке історіописання Нового часу, перет­ворившись на свого роду credo істори­ка, - як і кожен ідеал, виголошуване й ушановане, але не дотримуване. А що на перефразування та цитування Лу­кіана можна натрапити замалим не в yсіх працях, присвячених методології історії, починаючи від гуманістів XVI ст. й ледь аж не до наших днів, то уривки з відповідних пасажів антично­го ерудита варто навести дослівно:

Перш за все, нехай його судження будуть вільними, і нехай він не боїться нікого й ні на що не спо­дівається, аби не уподібнитися по­ганим суддям, які судять упередже­но й за гроші [...]. Він має вважати, і це справедливо, що жодна розсуд­лива людина не докорятиме йому за згідний з дійсністю опис нещасть і безумних учинків. Адже не він їх винуватець, він тільки оповідач. Тож коли тонуть атенські кораблі - не автор їх топить; якщо атеняни змушені до втечі - не він їх пе­реслідує [...]. Єдина справа істори­ка - розповісти все так, як було насправді. [...] Тож нехай мій істо­рик буде таким: безстрашний, не­підкупний, незалежний, друг віль­ного слова й істини, що називає... смокву смоквою, а корито коритом, що не керується ні в чому ані друж­бою, ані ворожнечею, що не знає ані пощади, ані жалю, ані хибного соро­му чи остраху; справедливий суддя, такий доброзичливий до всіх, що ні­кому не дає більше від заслуженого; доки він пише свою працю - чужо­земець, у якого немає батьківщини і який не знає жодного закону, окрім самого себе, не має над со-

[57]

Розділ 2. «Історіографічні революції» від Античности до Середньовіччя

бою жодного володаря, не кидаєть­ся навсібіч залежно від чужої дум­ки, але описує лише те, що відбу­лося насправді. [...] А найваж­ливіше, щоб розум історика був схожий на дзеркало - чисте, лис­куче й правильно відшліфоване. Якими воно приймає образи ре­чей, такими й має відображати, не показуючи нічого викривленим, або, хибно забарвленим, або видо­зміненим. [...] Адже все, що має бу­ти розказане, вже здійснилося - треба тільки його зібрати докупи й викласти. Отже, історик мусить обдумувати не те, що сказати, але як сказати.

* * *

Пізньоримська історіографія, пред­ставлена збереженими до нашого часу фрагментами творів Діона Касія (бл. 160-235), Апіана Александрійського (II ст.), Аннея Флора (II ст.), Елія Геродіана (помер після 238 р.), вправного опо­відача Аміана Марцеліна (бл. 333-395), Евтропія (364-378) та ін., не по­чула закликів Лукіана. Зрозуміло, для дослідників імперії переддня її занепа­ду ці твори є важливим фактографіч­ним джерелом, але в «методологічно­му» сенсі вони позбавлені авторської родзинки. Мета більшості текстів ди­дактично-моралізаторська, стилістика наслідувальна, а саму оповідь підпо­рядковано ідеї звеличення Риму як caput mundi (голови світу) - імперії, що їй, за словами Аміана Марцеліна, «судилося жити доти, доки існувати­муть люди».

Ця блякла, завершальна фаза еліністично-римського історіописання, котре в III-V ст. немовби вигасало від утоми в нескінченних повторах і ком­піляціях жанрів, сюжетів і манер опо­віді, узвичаєних упродовж майже ти­сячоліття, аж ніяк не применшує ста­тусу античної історіографії в євро­пейській культурі. Адже саме вона в своєму «посмертному розвитку» пода­рувала наступним поколінням істо­риків і лексичний апарат, і принципи компонування оповіді, а також ряд філософських концептів (як-от дос­товірність, причинність, моральність, часо-простір), і, врешті, назви як під-ставових соціальних абстракцій («на­род», «держава», «суспільство», «спіль­не благо» тощо), так і культурно-світоглядних понять - починаючи від «культури» й «мистецтва» аж до кате­горій «старовини», «доброчесности», «досконалости» та безлічі інших. Пер­шими переосмислювати/освоювати цю спадщину заходилися середньовіч­ні християнські історики - і «ромеї» (візантійці), прямі наслідувачі еліністично-римської культури, й учорашні «варвари» з околиць Рах Котапа (Римського світу).

Біблійні витоки знання про «початок» і «кінець» історії

Парадоксально, але основні засади і «християнізованої історії», про яку мо­ва піде далі, мають набагато довшу мет­рику, ніж саме християнство. Античні історики, як уже знаємо, спиралися на так званий «реальний досвід часу» - те, що доступне людині в особистому сприйнятті чи завдяки оповідям попе­редників. Співвіднесення минулого з [58]