Життя великих — і повчає, і розважає

у 66-73 рр. проти Риму, далі перекин­чик на римський бік, близький імпера­тора, Флавій по-сценічному виразно змальовує криваві перипетії римсько-юдейської війни, не забуваючи нагаду­вати про божественне посланництво Риму:

Які країни уникли всепереможної влади римлян? Хіба лише ті, що внаслідок свого спекотного чи суво­рого клімату не мають для них жод­ної вартости. Скрізь щастя на їхньо­му боці, і Бог, який примушує світо­ве панування переходити від одного народу до іншого, нині обрав собі за дім Італію.

Варто принагідно додати, що «Юдей­ська війна», а надто інша Флавієва

пра­ця «Юдейські старожитності», - це найраніші джерела для вивчення хрис­тиянства, де містяться згадки про Ісуса Христа, Йоана Хрестителя, Понтія Пілата. Ця обставина сприяла тому, що вже у У-ІХ ст. твори Флавія чи урив­ки з них було перекладено сирійською, вірменською, арабською й етіопською мовами, а дещо пізніше - церковно­слов'янською.

Життя великих — і повчає, і розважає

Протилежну, політично нейтраль­ну, течію історіописання у пізньоантичну епоху уособлював жанр, що зго­дом поклав початок і християнським житіям святих, і життєписам королів, і пізнішій європейській біографістиці. Йдеться про так звані «біографії» (в дослівному перекладі з греки - «описи життя»), започатковані ще в еліністичну добу, коли навіть виникло кілька стилістичних різновидів такого твору: біографія-довідка, біографія-похвала, біографія-характеристика то­що. Підхоплений римськими автора­ми, жанр почав урізноманітнюватися ще й завдяки цікавинкам із життя зна­менитих - як, наприклад, у популяр­ному серед пізніших європейських чи­тачів творі Корнелія Непота «De virus illustribus» («Про знаменитих мужів», І ст. до н. є.). Найвищої досконалости, проте, біографічний жанр набув за ранньоімперських часів, а його вер­шиною вважають твори Плутарха (бл. 46 - після 119), грека з Беотії, верхов­ного жерця храму Аполона в Дельфах, автора близько 250 праць філософсь­ко-етичного змісту. Лише третина з-поміж них збереглася, серед них - збірка («Пара­лельні життєписи»), скомпонована із 46 біографій видатних греків і рим­лян, зведених попарно за принципом «типологічної класифікації», як-от: Лікург і Нума - найдавніші законо­давці, Демостен і Цицерон - найкращі оратори, Александр Македонський і Це­зар - найвидатніші полководці, й т. ін. Плутарха не надто цікавлять істо­ричні осягнення його героїв, для нього вони - передусім носії психології «ве­ликих людей». Безсторонньо фіксую­чи високий дух і чесноти нарівні з ницими вчинками, Плутарх переслі­дує відверто далеку від політики ди­дактичну мету - контрастно подати взірці доброго й поганого, гідного на­слідування чи, навпаки, вартого оги­ди. Починаючи від XV ст., коли до

[55]

Розділ 2. «Історіографічні революції» від Античности до Середньовіччя

Італії вперше привезли з Візантії «Па­ралельні життєписи», Плутарх - зав­дяки моралізаторській напрузі цієї праці - перетворюється, і то аж до XIX ст., на справжнього «вихователя» Европи: за популярністю та кількістю перевидань і перекладів йому годі знайти конкурента.

Суттєво відмінна за спрямованістю праця молодшого сучасника Плутарха - римлянина Ґая Светонія Транквіла (бл. 70 - бл. 140/50 рр.), ерудита й автора численних, переважно втраче­них, творів найрізноманітнішого зміс­ту. З-поміж них повністю дійшла до нас лише книжка «De vita caesarum» («Життя дванадцяти цезарів», бл. 120 р.), що містить біографії два­надцяти римських імператорів, почи­наючи від Юлія Цезаря й завершуючи Доміціаном. На відміну від Плутарха, Светоній не заглиблюється у психо­логію. Його мета простіша - розважи­ти читача яскравими замальовками та подробицями з життя «великих»: опи­сом їхньої зовнішності, стану здо­ров'я, побутових звичок, любовних пригод, обставин смерти тощо. Прик­метно, що «добрі» та «погані» вчинки й риси володарів чергуються ледь не з механістичною безсторонністю, як-от у біографії Каліґули, де рубіж між першим і другим позначено фразою: «Досі мова йшла про правителя, далі доведеться говорити про чудовись­ко». Варто також додати, що Светоній уперше впровадив певну систему «рубрик» для опису своїх героїв: жит­тя перед здобуттям влади; державна діяльність; приватне життя; смерть і поховання. Власне, ця композиція згодом ляже в основу більшості се­редньовічних королівських життє­писів, починаючи від Ейнгардової «Vita Caroli Magni» («Життя Карла Великого»), написаної між 817-821 роками.

Сердитий Лукіан із Самосати

Обговорюючи жанри та напрями ан­тичної історіографії за найвищого розквіту Римської імперії, яким вважа­ють II ст., не можна оминути одного з найдотепніших письменників Античности, згадуваного вже сирійця Лукіана з Самосати (бл. 119 - бл. 190). Ерудит і мандрівник, Лукіан написав десь 80 творів: біографії-карикатури, фантас­тичні повісті, фривольні діалоги (як-от «Про два кохання»), іронічні промови (на кшталт «Похвали мусі»), пародії на міти та філософські диспути (розбіж­ності між філософськими школами він називав спором сіє de umbra asini [про тінь осла]). З-поміж іншого, обурений сла­вослів'ям істориків на честь так званої Парфянської війни 165-170 рр., що її римляни вели на Сході, Лукіан пише вже цитований тут невеличкий памф­лет «Як слід описувати історію» (в ла­тинському перекладі - «De historia conscribenda»). В першій частині твору він дотепно висміює риторико-белетрис-тичну манеру історіописання, коли, за його словами, опис імператорського щита ледь уміщається в цілій книжці, а скільки тисяч слів іде на змалюван­ня штанів парфянського царя - годі навіть полічити. Такі історики, чита­ючи яких він, Лукіан, «плакав зо смі-

[56]